Януш-Леон Вишневський писав: "Іноді варто забути хто ти, забути своє ім'я, частину власного життя. Можливо, забути і не згадувати до того часу, доки не почнеш сумувати за собою". Здавалося, від мого прибуття у Чистилище пройшло кілька тижнів. А хоча, звідки ж мені знати? Тут немає жодних ознак часу, незрозуміло, яка зараз пора року, навіть рік, я уже й мовчу про годину чи день. У кожному кабінеті я неначе згадувала ту частинку себе, яка давно померла в мені, була на дні скрині моєї свідомості як давно неактуальна. А у ті моменти, коли я втрапляла у своє минуле, починала сумувати за собою, за тими, хто був тоді близьким та рідним. Що би я ще змінила, якби могла?
Ноги мене завели у кабінет без вивіски. Я сміливо у роздумах штовхнула двері, і вони відчинились. Переді мною було літо, город за хатою і висока трава, аж до грудей. Скільки років тому це було? Мабуть, багато. На грядках я побачила – моє серце завмерло на кілька секунд від несподіванки – мою прабабцю Марійку. Подумаєте, що ж тут такого, прабабця! Як мені бракувало її! Вона померла, коли мені було дванадцять. І це була, мабуть, найбільша втрата, яку я коли-небудь переживала. Кожен за своє життя втрачає когось або щось, що є дійсно вагомим у його житті. Але найгірше, коли цю втрату ти не можеш ніяк повернути. Коли цю втрату спричинила смерть.
Я побігла до баби Марійки (так її всі називали) і обійняла, скільки було сил. Очі наповнювали сльози, і я плакала, як дитина. Це були сльози безмірної радості.
– Іринко, шо сталось? Ти десь вдарилась? Покажи мені, де болить, – як же тепло було на душі чути цей до болю рідний голос. Я дивилась на цю невисоку, пошкоджену часом жінку, але її очі.. Вони були незмінно повними любові до мене. Я плакала і не могла говорити..
– Іро, та шо ж сталось? Мами ше нема, покажи мені, де болить, дитинко!
– Тут болить, – і я показала на серце долонею. – Болить, бо дуже рада Вас бачити. Бабо, я вас дуже-дуже люблю! Вибачте мені за все, за розмальовані стіни, і за шнурки на дверях, і за халабуди посеред хати.. За все вибачте!.. – я продовжувала плакати..
– В тебе часом нема температури? Зачекай, я поставлю сапку, пішли до хати. Давай руку, будемо міряти температуру.
Ми зайшли до сіней (до коридору, але баба їх називала саме так), а потім до кімнати. Тут нічого не змінилось від моїх згадок про дитинство – стіни були зеленувато-блакитними, на підлозі лежали хідники (себто килимки), у кутку на тумбочці під вишитою серветкою ховався великий чорно-білий телевізор, а над ним той квадратний жовтий годинник на величезну батарейку з римськими числами. Зразу біля телевізора була вишита картина невеликого розміру. На ній біла зображена закохана пара. На стіні красувалась фотографія портрет бабиного сина, Володі, який кілька років теж помер. Він жив у Калінінграді останні надцять років. Незмінними залишились і п'єц, і два дивани, на одному з яких лежала (невже??) моя синьоволоса лялька Чіта у білій сукні в зелений горошок. Біля п'єцу була моя перша "картина", намальована на стіні простим олівцем, очевидно, в стилі мінімалізм.
Я згадала, ЯК вона померла, баба Марійка. Їй було сімдесят вісім, а з клапанами її серця було щось не так. Вона, ніби свічка, "згоріла" за три місяці. Останній раз, перед її смертю, я прийшла до неї. Баба Марійка лежала, на той час вона вже зовсім не ходила, я тримала її руку і плакала. Не виходило нічого говорити. Усім було зрозуміло, що їй залишилось небагато, тому не виходило говорити щось таке, що могло б її заспокоїти. Єдине, що я сказала їй тоді: "Я вас дуже-дуже люблю, ви найкращі!..". А якби.. Якби її прооперували, вона би прожила ще кілька років. Якби її прооперували тоді, коли їй було 55-60 років...На час хвороби ж не можна було вже – вірогідність вижити була мінімальною. Я мушу попередити її. Інакше потім буде пізно!..
Як тільки я це подумала, картина змінилась. Було також літо, бабця теж поралась на городі, але її волосся ще не було вибілене часом та пережитим. От тільки ЯК мені змусити звернутись її до лікаря? Ту, хто не дуже то й останній раз, перед смертю, хотіла лягати в лікарню..
Я вирішила зазнайомитись зі своєю мамою (тоді, певно, підлітком). Одного разу я побачила її разом з вуйком Володею (її молодший брат, а мій дядько, і, до речі, в нас день народження в один і той же день!). Вони йшли десь з радіостанції (це в нас так місцеву лісосмугу називають, бо колись там дійсно була радіостанція), і мама щось жваво йому пояснювала, але що саме не було чути. І тут в мене з'явилась ідея...
На наступний день я прокралась до них до хати, поцупила аркуш паперу, ручку і конверт. Ідея була така – написати бабі Марійці від неї ж,але в майбутньому, і сподіватись, що вона прислухається. Старанно виводила літери, а коли закінчила, то перечитала:
Дорога Марійко!
Тобі обов'язково потрібно звернутись до лікаря для перевірки серця. Я знаю, воно в тебе болить, але ти терпиш. Будь ласка, піди до лікаря. Це суттєво змінить хід твого майбутнього. Ти потрібна дітям Наталі.
07.07.2006 Марійка з майбутнього
Чи повірить вона і чи зміниться щось? Я залишила лист під дверима, постукала,а сама втекла. Баба Марійка відчинила двері, підняла конверт і увійшла до хати...
Очевидно, вдалось! Я знову була на коридорі, а біля мене стояв Брон, який усміхався крізь бороду та вуса. Він нічого не сказав, лиш погладив мене по голові і показав великий палець, піднятий в гору.
ID:
449682
Рубрика: Проза
дата надходження: 17.09.2013 20:25:07
© дата внесення змiн: 17.09.2013 20:25:07
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
