Думки можуть паралізувати ваш мозок так, що в голові буде лише одне, і ви не зможете це ніяк змінити. Як паралізований не може користуватись кінцівкою, так і ви не зможете жити зі справді адекватними думками.
А тепер спеціальний репортаж з мого головного мозку:
– Нові випробування з метою стати кращим? – хмикнула моя підсвідомість. – Чи знаєш ти, наївний рабе, як це – бути Людиною, а не тільки Композитором? Бо, якщо що, то це можна і треба поєднувати! Талант, що його тобі подарував Бог, ти зумів вповні реалізувати. Але чи зробило тебе це щасливим?
– Ну як тобі сказати... – почало коментувати моє інше "Я". – Талант і його реалізація створили мені вічне ім'я, а, отже, я безсмертний! Як ти там казав, бути Композитором і Людиною, так?? Послухай-но мене сюди! Як Людина, так і Композитор безсмертні вже лиш своїм іменем. Добрі справи, як і музичні твори, не забуваються в цьому світі, Всесвіті, в світі Раю, Пекла, Чистилища... Та де-завгодно!
– Сонечка мої, – випурхнула ще одна частинка мене, – безсмертні ви мої! Менше говоріть та обіцяйте, більше дійте та працюйте над собою! Та вже й пора би існувати не окремо, а разом! Створити одне "Я", єдине,і тоді воно стане вічним. І ще б не завадило дійсно людяним..
Ці розмови можуть викликати припадки шизофренії. Або й вже її викликали. Тут я собі подумав, а що, якщо шизофренія – то параліч думки і головного мозку? То ж ним тоді багацько люду хворіє... І, певно, навіть не підозрює про недугу. Передусім я. Ніколи не зауважував.
Куди мені йти? Бо здавалося, наче позаду мене від того кабінету – цілі кілометри. Тисячі нотних фраз, десятки тисяч нот... Ні-ні, не параліч, точно не параліч!.. Я б не зміг думати нотами, якби справді було щось не так. І тут я замислився: а чи є якась дорога, аби одразу в Чистилище потрапити, не пройшовши всі ці кабінети? Як взнати, де той перехід, що ним користуються янголи?
Чогось захотілося мені заспівати уривок з опери "Весілля Фігаро". З тієї моєї, забороненої. Співав я так, наче мені горло обв'язали шлангом і сказали, що через кілька хвилин я помру. Себто, співак з мене геть поганий. Але ж так захотілося! На ті мої співання-верещання прибула делегація якоїсь нечисті. Обступили мене з усіх боків, чухали голову і "захоплено" кивали головами. Здавалося, в Пеклі немає поціновувачів класичної музики. Здається, за оперні співання тут можна дістати прочухана. Не доспівуючи уривка, я побіг куди очі бачили, прямо, ліворуч, праворуч, праворуч, ліворуч, прямо.. Не пам'ятаю дороги. Бігати у вбранні з вісімнадцятого століття не особливо зручно, скажу я вам. Це ж не спортивний костюм, вільний, в якому бігай хоч до скону. А та нечисть бігла за мною, телепортувалась якось з одного місця в інше, видаючи різні звуки, схожі на чхання, пирхання та сміх. Напевно, це все-таки сміх у них такий. Мені не втекти. Що робити, що робити, що робити???
Я закрив очі і, відчувши дивний вітер, який рухав мою перуку, вирішив відкрити їх. Переді мною був сіруватий коридор, а в кінці нього двері. Великі такі, мабуть, міцні, ковані двері зі вставками коштовних каменів, які блищали на величезні відстані. На дверях біла табличка, проте звідси не видно, що на ній написано. Нечисті поряд не було. Невже мені вдалося телепортуватись? Я втішився і продовжив насвистувати оперу, але цього разу тихесенько, так, для себе.
"А тобі вхід заборонено, бо ти – не янгол!" – отака от записка висіла на дверях. Для кого вона призначена? Для мене чи для нечисті? Хоча, за логікою, якщо я в Пеклі, то і я нечисть! І що мені робити? Стояти, стіни підписати? Чи двері? Знову увімкнувся репортаж з голови:
– Ех ти, клоун парниковий, в Пекло втрапив, то що, в Чистилище, Рай чи куди там ще можна потрапити тобі слабО? Відкривай двері і йди напролом, гірше й так не буде! Ну подумаєш, в Пеклі довше засидишся, тільки й того! – отак говорив мій третій внутрішній голос, той, що інших "сонечками безсмертними" називав.
– Ойой, це хто в нас тут розкукурікався? Про Людяність спершу тут голосить, а тепер радить"напролом"? Гріб ти білений, он хто ти! А хоча.. Ти ж не знаєш, певне, що означає "білений гріб"! Це так фарисеїв називали колись. Ще, може, прожувати, хто такі фарисеї? – коментує перше "Я".
– Які ж ми правильні раптом стали, – саркастично каже третє "Я", – біблійними фразами цитуємо! А в Чистилище хочеш? Не хочеш, нє? А що так, стоятимеш без діла?
– Він правий, – з якимись нотками винуватості в голосі сказало друге "Я", – ми повинні йти далі.. Бо ...
– Та годі вже! – крикнув я сам до себе. Це було занадто голосно. Страшно. Прочиняю двері, а там..
А за дверима моє помешкання. З кухні чути запах щойно звареного супу, а Констанц стоїть перед дзеркалом, крутиться на всі боки, усміхнено поглядаючи на своє відображення. Змушений сказати, що вона виглядала неймовірно красиво, карколомно, прекрасно! Із зібраного догори світлого волосся вилізло кілька пасем волосся, але це, певно, так було задумано. А чому вона не в перуці? Цікаво, цікаво.. Ця розкішна бірюзова сукня так личила їй! Я не знаю, як описувати деталі її зовнішності, бо чоловіки сприймають жінку цілісно, але виглядала вона справді неперевершено. Тут до неї з кухні підходить мій син (хоча правильніше, мабуть, наш) і запитує:
– А Ви куди? Куди такі гарні?..
– До батька. Іду до нього на зустріч, а що таке?
– Мамо.. Тато помер!.. Помер, він не повернеться і не прийде на зустріч! Ви ж навіть не знаєте, де він похований, бо похорону не було, а закопали в якусь спільну яму... – Франц, мій син.. В нього на щоці заблищала сльоза.
Мій син народився в кінці липня, а помер я, якщо не помиляюся, в грудні того ж року.. Другий з шести, який вижив.. Зараз йому, певно, років десять, не більше. Ми з Францом схожі, але є щось і від Констанц. Якось так приємно стало – побачити, як вони живуть. Подивитися Франца було для мене приємною несподіванкою.
Я не маю права бачити їх, бо я – не янгол? Констанц.. Куди вона? На яку таку зустріч зі мною? Я пішов за нею, вона крокувала до якогось закинутого кладовища, повільно оглядаючи кожну дрібничку на землі. Певно, бачити таку нечисть, як я, вона не може. Раптом у мене з'явилось відчуття спокою. Таке, наче я у своїй тарілці. Тільки тепер я помітив картату хустинку у руці Констанц. Моя дружина зупинилась, присіла і почала щось нашіптувати в ту хустинку. Вона БАЧИЛА мене! Що це за чорна магія?? То, може, не я телепортувався, а ВОНА мене викликала?
– Я незмінно кохаю тебе, але гори там в пеклі з тою своєю.. Як її там? – Констанц дивилась на мене зі злістю та огидою. Що мені було робити? Я почав молитися. В голові, звісно.
Певно, та молитва допомогла мені, якщо я опинився посеред добре освітленого білого коридору, а поряд стояв не менш роздратований, аніж Констанц, Браян, мій янгол...
ID:
450566
Рубрика: Проза
дата надходження: 23.09.2013 22:43:52
© дата внесення змiн: 23.09.2013 22:43:52
автор: Оксана Сова
Вкажіть причину вашої скарги
|
