Вона писала мені електронні листи,
з маленької кімнати,
що на затишній вулиці провінційного міста,
про зимову сесію та захист «магістерки».
А що я міг їй відписувати? – із табелем «трієчника» та
творчим безладом у кімнаті, десь на околиці обласного центру.
Вона писала про свої мрії, про країни куди подорожувала,
а я був тільки у всіх областях, нашої демократичної держави.
І бачив не захід сонця Болгарії, а бідність міст автономної республіки.
Вона казала, що приготує мені суші, а я навіть не знаю, як їх їсти.
Її русифікований діалект та моя вимушено літературна мова,
це як поляк говорив би російською, зі всіма своїми акцентами.
Вона говорить про алкоголь. Каже, що суміш віскі і коли дуже смачна.
А я пив тільки дешеве чорнило та домашнє вино.
Вона як моя наркотична залежність,
про яку я забув вже давно,
але вона нагадала собою, як можна жити не життям, а нею.
Чекати її як «баригу», віддавати все, тільки щоб бути з нею поряд.
Це краще, а ніж будь який наркотик.
Я знаю, з моїм то досвідом наркоманії, коли чоловік у білому халаті казав моїм рідним:
«Моліться.. моліться» - вдруге вже шепотом і без надії.
А вона писала мені електронні листи із своєї кімнати,
а я був у комі, і мені все це снилось.
І щоб бути з нею поряд – я вижив.
Та коли мене виписали, я не знайшов історії листування,
на моєму е-мейлі, у соц.мережах та всіх зареєстрованих мною чатах.
Тоді психіатр сказав, що я все придумав, бо мені хотілось жити.
Але тепер, коли я зовсім незалежний від наркотиків, дешевого алкоголю та проституток,
я хочу знову бути наркозалежним, знову потрапити в кому,
щоб вона мені бодай приснилась,
і знову пообіцяла, що подарує мені своє життя,
що буде готувати суші, і що буде завжди тільки моя
