Із острахом дивлюсь я на темнеє небо,
там думки чиїсь безупинно блукають.
Господарів своїх там шукають...але ж бо,
тільки невдачі у тій пітьмі їх спіткають.
Я дивлюсь в ті похмурі чорнії тучі,
і крім жалю й печалі нічого небачу.
Звідусіль вони стягуються,як гади повзучі,
Страх та долю несуть нам "собачу".
Ця ніч,ця темрява що на небі застила,
то наша біль,наше життя та сльози.
То чорна жорстокість крилом нас накрила,
блискавки та дощ в душі,і це вже не погрози.
І вітер щосили до неба то кричить,то шепоче,
від сердця хоче він слово донести.
Мовляв воно живе,і теж битись хоче...
та ніяк неможе тій ночі нічого довести.
Зорі починають виблискувати,десь-десь в далині,
в надії на те що багато їх,і разом силу мають.
Та чорною хвилею безтурботності накрила їх ніч в глибині,
не даси їм і хвилинки щасття,все..вже вони несяють.
Хоч хтось!цій королівні пітьми,цій ночі безстрашній докаже,
що людство у пошуках,добра того промінчика любові.
І яка б вона там сильна небула,настане ж ранок,і їй ще все покаже,
і зникне страх,та впаде та чорная завіса смутку,журби та болі.
