За мотивами творів: Юрій Горліс-Горський . «Холодний Яр» та Василь Шкляр
«Залишенець. Чорний ворон»
Присвята
Знову й знову я повертаюся до вас,
Минулого століття роки молодії,
Поміж розмитих сновидінь не раз
Мій зір святі вихоплював події,
Попелом присипані в роках
Великого невігластва і смути.
Та все ж вічних історії тенет
Колись мої торкнуться руки,
Зберу їх крихти в кошик наш,
Обмию з попелу сльозами
І в чистий саван заверну
Щоб образ їх не тлів віками.
Щоб наші хлопці молоді,
Які в борні нерівній впали,
Залишились у нас повік,
Немов живі між нами встали,
Всі сили я зберу у купу,
Усе натхнення, весь талант.
Бажання інші - чашка супу,
А воля - надійний мій гарант.
Рука уже не втримає кинджала,
Щоб поразити наших ворогів,
Але й гуся пера не мало,
Яке відточеним зробив.
О ні, нема вже їх, нема нікого,
Вони мій голос не почують
Й відлуння, стукіт серця мого,
Мої слова їх не схвилюють.
А слухачами стануть інші,
До них волати буде поклик мій:
Ви не герої і, що ще гірше,
Глухі до доленосних тих подій.
Такі ж бо хлопці молодії,
Нівроку собі повні сил,
Та в помислах своїх старії,
Хто б кусень хліба намастив.
У вас в руках лиш пляшка пива
І вам уже не втримати клинка,
Але чогось-то мати народила
Й чомусь тримає вас земля.
Від вас все ж хочу домогтися
Хоч крихти гордості за тих,
Хто ворогу не підкорився
Й боровся скільки було сил.
Та, власне, не ваша є провина,
Біда ця предків - не онук,
“Совітів” вродженців безсилих,
Робота ката вмілих рук.
Свобода в вас давно вже вбита.
Про що верзеш? Яку ще зброю?
Лише б пробитись до корита
Й віддатись знову у неволю.
Та все ж я мушу написати,
Хай знають наші вороги,
Борці ці будуть захищати
Країну нашу на віки.
Нажаль, я не історик, друже,
Я б все полицями розклав,
А розум, серцем не байдужий,
По йменню кожного б згадав.
Жаль також не художник,
Я б їх іще намалював,
Їх образи поклав би в кошик,
Ходив би світом й роздавав.
Проснулися
З імперії мертвого тіла
Пагони свободи росли
І Україна, як вміла,
Збиралась тим шляхом іти.
Сон накінець перервала,
Згадала про мову свою,
Сердешна знову не знала,
Що ще раз загине в бою.
Що, як в минулі століття,
Наступить повний розбрат,
Вкриється горою сміття,
Управляти новий буде кат.
Та це вже потім узнає,
А зараз епоха нова,
Лиш тільки очі втирає
Із попелища встава.
Знов боротьба за свободу,
Знову ллється народна кров,
Знову та клята незгода,
Знов наламаємо дров.
В борні родяться й загинуть
Директорія й УНР,
Перлини звитяги розсиплють,
Які лиш збираєм тепер.
Лише козацькі загони,
Розсіяні скрізь по лісах,
Великі вели перегони,
Совіти ламаючи в прах.
Та зламана гілка остання,
Лежать безіменні герої,
Втопили вогонь повстання,
Лиш іскра сховалась в долоні.
Непокірні
Вітер дув, торосив хмари,
Вогонь заграви роздував,
Розносив сморід згарищ,
Себе у попелі купав.
Все вкрито попеловим глянцем,
Пташиних не чути пісень,
Сонця з диму багрянцем
Спраглу землю спалював день.
Ворон старезний на дубі
Байдужно сморід вдихав,
Обвуглена гілка у дзьобі,
Неначе світ іншим не знав.
Сиве у попелі пір’я,
Молодим ніколи не був,
Забулось рідне подвір’я,
Рідну домівку забув.
Забув, заблудився у полі
«Чорний Ворон», в ночі розтав,
Кращої іншої долі
Рідній Україні шукав.
До лісу такі ж як він хлопці
Сходились з різних сторін,
Лихій не вірили долі,
Ворогу не йшли на уклін.
Краще шматованим батогами,
Краще у полі заритим,
Не хочемо бути там з вами,
Вбийте, в неволі не жити.
Розламано все, розбито,
Знову ворог в країні кермує,
Свободу глибоко зарито,
Знову люд свій подих тамує.
Що ж ви хохли безталанні
Зрадили вкраїнський рід,
Знову попхались в неволю
Поглянувши тільки на світ.
Лишень тільки зробивши крок
Ви видохлись, зламались знову,
Вільними не можете жити ніяк,
У вас на руках мають бути окови.
Отримуйте їх, але й стережіться
Бо все ж вітер вольний подує,
Розітре у попіл ворожі заслони
Й ваші нікчемні халупи зруйнує.
Так зараз ми загнані в ліси,
В схрони, землянки зариті,
Так мають років десятки пройти,
Щоб ворог мав бути розбитий.
Ще з’являться люди святі,
Яких зараз так багато вбито,
Вони не захочуть бути в ярмі
Й боротися стануть відкрито
За Україну, за стяг, наш свободу,
Рівність і братство наших людей.
Країна вільною стане
Й складе про нашу відвагу пісень.
До бою
Не можу собі пояснити
Що-то за радість до бою,
Мене уже не спинити,
Серце стислось до болю.
Піт ллється скронями,
Місця собі не знайдеш,
Лоскіт ходить долонями,
Трясця тебе всього б’є.
І не тільки мене так трясло,
Кожного спіткала ця втіха
Та як би там не було
Нам аж ніяк не до сміху.
Довгий стрій ламають коні,
Кожен себе хвацько вихваля,
Усіх хто став на перепоні
Зметем, хай візьме їх земля.
Чучупака в незмінному брилі
На коні як влитий сидить,
Понесуть їх коні як хвилі,
Нехай ворог клятий тремтить.
Підвівся високо на стременах,
Усе навкруг затихло в полі,
«Чорний Ворон» вільний птах,
Вершитель козацької долі.
Промова перед боєм
Любі хлопці козаки
Сьогодні бій нам,
Сьогодні нам іти
На ворога,
Досягнемо мети –
Вільні будуть наші села,
Наш край квітучий захистим.
Дівчата чисту постіль стелять,
Вночі, еге ж, не будете один.
Сьогодні покажіть звитягу
На що лиш здатен кожен з вас,
Убийте ворога, живих під ляду,
Як це робили ви не раз.
Летіть на конях вороних,
Нехай не буде вам загради,
Бо лиш в бою
Життя ви зможете узнати
І лиш з клинком в руці
Свободу зможете знайти.
І не страшіться смерті хлопці,
Неволя гірша є ніж смерть твоя.
Хай стануть вільними пани і старці,
Хай вільним на землі зроста дитя.
З Богом браття, щоб кулі не брали.
За Україну. До перемоги й вічної слави.
Січа
Понеслися, стогне поле. Курява клубами.
«Ой доле ж моя доле». З ворогом лобами.
Вже злилися. Коні дибки. Чуби вітром носить.
Той навколішки схилився «Боже прости» просить.
Шаблі блищуть, кості кришать. Земля багряніє.
Клубок носиться землею. Клубок скаженіє.
Летять шапки, червоніють, зірочок не видно.
«Ворон» глянув навкруг себе: «Ні, не буде стидно.
Ні, нема чого боятись. Лише пильнувати,
Щоб не вийшло з під контролю, не було засади.
Хлопці ріжте, хлопці бийте, перед вами гади,
Ворогам здали країну, допустились зради.
Хлопці ще натисніть. Сійте страх шаблями,
Це уже не наші люди. Стали з москалями.
Нема з ними нам вже миру. Нема і не буде.
Бийтесь хлопці за народ свій, народ не забуде
Як за Вкраїну ви стояли в битві з ворогами,
Не забуде імен ваших й вашої звитяги».
Не витримали ряди ворожі козацької атаки,
Розкрутились, розірвались, почали втікати.
Розвернулася тачанка, кулеметом косить.
Той впав на траву й пощади вже просить.
Той схопився і до лісу утікати хоче,
З переляку втратив розум, біжить і регоче.
Та не довго реготав він, куля вмить приспала.
Отака була гулянка, от так смерть гуляла.
Вгамувалися козаки, рівним строєм стали.
Тіла героїв поховали, шану їм віддали.
«Ранених у ліс до лісового шпиталю,
А ми гайда доганяти, щоб добити зграю».
Поганяли недобитків тих які відстали...
Повернулись козаченьки, їдуть в рідні хати,
«Людей зберіть на площі: буду їм казати».
Зібралася сільська громада вся
Біля Мотринського монастиря.
Промова перед народом
Коли неволі загроза стоїть на порозі
Відкиньте всі найважливіші справи,
Забудьте, що навіть забути не в змозі,
Збирайтесь гуртом навколо держави.
В руці зброю міцно стискайте до болю,
Воюйте, не миріться з примхами долі,
Бо хоча б на хвилину приймете неволю,
Повік будете жити без держави і волі.
Вибачайте сусідам, пробачте державі,
Супротивникам своїм ідіть на уклін,
В вас з ними тепер одна лише справа
Незалежність країни свою відстоїм.
Не баріться, не думайте ані хвилини,
Втрачене ніколи нічим не вернеш.
Нема більшого щастя ніж воля країни,
За неї й вмирати з легким серцем ідеш.
Збирайтесь до гурту, нас стане багато,
Волю згадайте – і армії виростуть враз.
Благословення на бій дадуть батько і мати,
Ворог втече й навіки забуде про нас.
Гарячий вогонь Холодного Яру
Маленький Кавказ: вкриті лісом яри,
Села гарні в долинах річок й хутори,
Гори світлом горять благородним,
Ліс навкруги, людьми названий Чорним.
У Холоднім яру, на побережжі Дніпра
Світять бані Мотринського монастиря,
Споконвік нищать ворожу навалу
На узліссі величного Чорного валу.
Тут пам’ять вічна про Дорошенка й Богдана,
Тут місця нема для москальського пана,
Тут йшла запекла боротьба за свободу,
Тут з ворогом селяни не брали угоду.
Ці села давали ковалів і ремісників місту,
Ці села силу несли Запорізькому війську,
Ці села приймали від них старців і калік,
Ці села землю нашу боронили повік.
Ні, ніколи не здавали свій рід і землицю,
Селяни вміло тримали і плуг, і рушницю,
В віках не заблудилась душа козаків,
Вони й зараз громили нових ворогів.
Кожен селянин був козак,
Кожен воювати добрий мастак,
Не забулись славетні козацькі часи,
Кожен готовий до боротьби.
Заграви спалених ворогом сіл
З селян родили нових козаків,
І якщо вони вмерти мали в борні,
То вмерти мали за Україну в вогні.
З проникливих слів Чучупаки
Вільна республіка стала зростати,
В цей революції буремний час
Запалав вогнем Холодний Яр.
Хоча скрізь орда вже панувала
Тут Україна вільна процвітала,
Тут жовто-блакитний прапор майорів,
Кожен з селян землі мав свій наділ.
З маленького козацького загону
Розширились республіки кордони,
Зросли полки готові вже іти,
Щоб руку всій Вкраїні простягти.
Слава неслась поперед полків:
«Гармати їх б’ють на сорок верстів,
Якісь таємничі у них загороди,
Ними йдуть електричні розряди»
Отаман Чучупака попереду полків
Голови зносить своїх ворогів,
Тікають денікінці й більшовики,
Їм кордони республіки не перейти.
Йшла запекла збройна боротьба,
Боїв багато й чимало було перемог,
Героїчно стояли загони і кожне село,
Але ж підтримки з зовні не було.
Загибель республіки
Були в нас справжні герої
Вони Україну для нас берегли,
Хрест свій достойно несли.
«Предателями» цих зробили героїв,
На рідній землі вони стали ізгої,
Рану глибоку копали віками,
Лікувати її доведеться нам з вами.
Республіка ще до 22-гого стояла,
Кордони й міць свою скріпляла
Та ворог хитрим і підступним був
І схильність хохлів до зради не забув.
Хто отримав землі гірший наділ,
Провів крізь кордон загін москалів,
Інший хтось чекістку покохав,
У подарок схрон бандитам здав.
Той за шмат сала і кварту сивухи
В’язав козаку ременем руки,
А той просто з забави і злості
Крушив шаблюкою селянські кості.
Українці, які ж ми продажні,
Мені страшно за нас.
Нам би хороми спорудити
Та власне черево набити.
Для нас зрада це клеймо,
Наче наговорене воно,
Ніхто так не зраджував державу,
Не ставив власну вигоду у перевагу
Як ми.
Наших владик дрібний був інтерес,
Вони не брали зорі із небес
Й державності не відчували,
Що на поверхні те й хапали.
Той наче об’ївшись дурманом,
Бачив себе російським паном.
Іншому за рідний край
Шляхетство польське подавай,
Вірою той прикриваючись одною,
Народ тягнув в ярмо з собою,
Про спільне коріння байками
Підганяв до Москви батогами.
Та знов повернемось до наших подій.
«Зрада скрізь на нас чатувала,
Від неї ніякого спасіння не мали,
Зрада ходила кругами між нас,
У кожну шпаринку зрада неслась,
Убивала й сікла козаків вже без бою,
Зрада завдавала нестримного болю,
Зрада носилася над нами повсюди,
Нищила. Зрадою давило груди.
Спинити ніяк не вдавалося зраду,
Це стало кінцем для Холодного Яру»
Тяжкий камінь на серці ніс отаман:
«Треба збирати з сіл військо
І ховатися з ним по лісам».
зима 2012 продовження у наступному файлі
ID:
477358
Рубрика: Поезія, Поема
дата надходження: 05.02.2014 16:22:47
© дата внесення змiн: 05.02.2014 16:28:13
автор: Леонід Ісаков
Вкажіть причину вашої скарги
|
