Я рахую твої ще не здійснені дотики -
Видихаю у груди планети і сни...
І зиниці твої - то бароко і готика,
Різно-дивні, на правду, мов примхи весни.
Я сплітаю у пальцях твої вени-паводи,
І тремтіння ключиць, мов по даху капель...
Треба так, аби сонце у жилах розплавити,
Треба так, аби струни ожили на день.
Я люблю тебе. Очі твої кипарисові -
Світло-карі, мов небо у затінку хмар...
Хризантеми душі ніжно так заколисані -
Бережи у собі мій збудований храм.
