I
Не буде так, як думаєш, а буде так, як станеться
--Ку-ку-рі-ку-у-у-у! – залунало з найглухішого куточка села дзвінким півнячим голосом, і немов хто за ниточку став дьоргати когуті одного за одним:
--Ку-ку-рі-ку!- з одного двору, -Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у! – з іншого. А ось і двоє заспівали свою пісню.
--Ку-ку-рі-ку-у-у-у-у-у-у! – завершально пролунало з якогось двору села. Останній півнячий крик означав, що уся нечиста сила сховалася до наступної ночі, а чесним і праведним людям час приступати до роботи.
За той час, коли півні співали, люди вже встигли одягтися і вже пораються в хаті. Незалежно від того, яка була пора року – весна, літо, осінь, зима – людям завжди вистачало роботи у будь-який час. Не дивлячись на те, що зараз була зима, заклопотана Орися поралася біля печі. Дівчина вона молода, а від того й моторна, працьовита. Славиться вона своєю вродою і чесністю. Висока на зріст, прямесенька, чорнява, очі, як темна травнева ніч, сповнені краси, дива і солодкого співу солов’я. Брови її чорні, як на шнурочку, лицем гарна, як панська рожа, ніс прямесенький і губи, як троянди, сповнені краси і п’янкої магії, що їм при суща. Не вчилась вона ніде ніякої грамоти, а говорить краще всякого обученого. Коси у неї довгі-довгі і чорні, як смола. То що ж казати, дівка вона гарна і не тільки зовні, а й душею мила іншому серцю. А як заговорить, то ніби сопілочка грає в руках вправного музики, І хочеться слухати цю щебетушку, навіть якщо її речі були б пусті. Але ж ні! Ніколи вона попусту не базікала, а говорила мало, але в такт. І від того, що речі її повні мислі, здавалось, що вона каже дуже багато. Ніколи вона ні на кого не наговорювала, а завжди казала правду. Завжди у неділю та на свята у церкву ходить, поважає кожного чесного чоловіка, як рідних батька й матір.
Спокійна і гарна вона, але коли з’явилася в нашому селі не пам’ятав навіть найстарший житель, хоч ішов їй лише дев’ятнадцятий рік. А може й того ніхто цього не пам’ята, що у той день після довгої засухи пішов такий дощ, що й годі гадати більшого!
Сушило паляче сонце землю тоді близько місяця і думали люди, що не буде ніякого врожаю, посмалить сонце всю землю, а від рясних врожаїв лише попіл зостанеться. Думали вже один на одного, що відьма завелась та вже шукати й топити її зібралися, як ось(може й була відьма та й почула, що топить її хочуть і злякалась) улив такий рясний дощ, що і годі іншого бажати.
Цілий день лила така злива, що навіть найзавзятіші господарі по хатах сиділи і ник надвір, хіба що худобі хоч трошки попоїсти дати та і за той час, що від хати до хліву чи кармника, встигали вимокнути так, що півдня приходилося на печі сушитися.
І ось надвечір злива скінчилась. Усі люди повиходили з хат і дивляться, що земля напилася води і пустила зелене життя, котре сонце погубило.
О, земле моя рідна! О, всеплодющая мати, що життя дала мені і усьому живому на землі! Ти даєш наснагу творити і жити, створювати і берегти те, що ти нам дала. Усі ми, діти твої, вклонимося тобі низько і препадемо до твоїх ніженьок. Ти даєш нам наснагу рости морально і тягнуся до духовних скарбів, як тонюсінький стебельчик рослини тягнеться до сонця. Дивлячись на тебе і на безмежжя твоїх творінь, ми прагнемо поринути у задуми твоїх неповторних шедеврів. Не дивлячись на те, що у нас є ноги і ми можемо ходити, нас так легко вирвати з землі, як стебельце барвіночку. І ми, кинуті напризволяще, як барвінок загинемо. Без твоєї сили невмирущої і наснаги, що ти нам даєш, не прожити у цьому світі, не боронити рідної хати нам без сили, що схована у тобі, джерелах, річках, струмках і усьому рідному і подібному тобі. І дурний той не хто не вчився грамоті, а той, сліпий, що не бачить скарбу під ногами, а дивиться у небо і чекає великої благодаті та прощення, манни небесної. І сліпий той, хто ще не побачив досі твоєї сили над життям. Земле, ти – володар життя людського і всякого живого, бо ти його даєш, закладаєш початок у кожну насінину і благословляєш на народження нового. Схаменися і поклонися землі-матінці, доки вона не покарала тебе, дитя своє, і не показала силу свою, вкладену не у мирне русло, а у кару неслухняній дитині.
Дивляться люди і дивуються, що з землі зелень пробивається і жити, і степи, і дерева – усе зеленіє, наче навесні, Коли хтось раптом:
--Гляньте! – вказуючи на початок вулиці, на якій живе вчена знахарка Пидорка та сотник, Смоквинові, що заможні селяни та багато гарних і чесних людей. І всі повернулися на вказаний напрямок, пильно шукаючи очами, у чому ж річ. По дорозі йшло босе дитя, що тільки й пізнало дороги від мальв, коло хати, до перелазу. Але йшло воно впевненими крочками, напевно знаючи, куди йти. Усі люди повставали, немов онімілі і ніхто і не подумав піти і допомогти дитяті. Люде дивилися, куди воно йшло. Старі люди вже й почали гомоніти й вигадувать всяку несінітницю, щодо походження дитини, пригадувати тіток, бабусь, як хто казав і коли які жили і що передвіщали.
А тим часом дитя підходило все ближче і ближче до людей. Це була чорнява дівчинка у одній свитині. Вона йшла, ступаючи своїми білесенькими ніжками в багнюку і калюжі. Але не дивлячись на те, що тільки-но скінчився дощ, дитина була суха-сухісінька з чорним хвилястим волоссям, біленьким, як день личиком і блискучими, як тернові ягідки очицями. Люди усе ще стояли і боялися підійти до дитини, наче вона чорт який або шолудивий Буняк чи зараз же перевернеться у відьму яку. Дитина ближче підійшовши до людей чогось злякалась і зупинилась.
--Та, що ж ви, люди добрі, - почав голова, - ми ж люди набожні і не можемо чоловіка у біді покинути, а тим паче дитину…
--Але ж якщо ця дитина якесь одроддя чортове, - загула громада.
--Тим паче погода була така, наче чорт весілля справляв, а дитина суха-сухісінька. Звідки вона взялась ми не знаємо, що може зробить теж не знаємо, - промовила Марфа Смоквинова.
І загула громада, пропонуючи і дивні, і веселі, і навіть страшні речі. Деякі сказали, що колись у селі жила якась вроджена відьма, яка завжди людям допомагала і вона казала, що їй бабуся казала, а тій ще якась троюрідна тітка батьківського дядька, що настане такий день ось як зараз і , що цю дитину нечисту треба чи то спалити, чи то втопити, але у селі їй не місце. Чудні-бо люди у селі! Знать – не знають, вірувать - не вірують, грамоті не вчені, об’яснить все у них просто – відьма, чорт чи ще якесь нечисте!
--Тихо, тихо!- продовжив Герасимович – люди добрі, ми ж у церкву ходимо, Богу молимося і як ми оцю дитину можемо напризволяще залишити? Це ж усього-на-всього дитина і ми, як люди віруючі, повинні знайти їй прилисток. Та не дай Боже топити, палити чи ще робити їй які страшні речі.
--Саватій Герасимович діло каже,- загули чоловіки,- а ви , матері, топити дитину зібралися, Тьху на вас! Тьху! Тьху та ще раз тьху! Кровопийці, а не жінки! Тьху на вас ще тричі!
--Дитину треба віддати комусь. Нехай у людей живе, а що далі, як який страх станеться, вирішимо потім,- блиснувши чорними очима і підправивши вуса, видав, як завжди, дільну пропозицію Терентій Прокопенко.
Терентій завжди запропоновував діло і ніколи не підтримував бабських забобонів. Чолов’яга він був розумний і до діла громадського не байдужий. Дружину він мав гарну, красуню на усе село – Милодану. Жили вони заможно, мали сто п’ятдесят десятин землі, хлів гарний з худобою, стайню зо два десятка коней, кармник зі свинями і птиці всякої, якій ліку не знав ніхто. І від розуму Терентія і мудрості Милодани і працьовитості обох достатки їх все прибавлялися. Діточок своїх – Дем’яна та Ярину_ навчали працю любити, Богу молитися, землю шанувати, як рідних батька й матір.
--От і візьміть їх до себе, - сказала, як відрізала, норовиста жінка голови - Орина. У вас місця багато і не найбідніші ви люди на селі. Кому ж, як не вам дитяти можна доручити?
--Так, так!- загомоніли люди. –Віддати дитя Прокопенкам.
На тому й порішили. Та й Трентій з Милоданою завжди дітей любили, а тим паче не могли дитину кинути на вулиці. Взяли вони дівча до себе і Орисею прозвали. Вчили її Богу молитися, працю любити і землю шанувати.
Вже ішов їй дев’ятнадцятий рік, а вони їй і слова поганого не сказали, люблять її, як рідну, та й вона їх шанує, бо рідніших від них у неї нікого іншого немає.
А ось чому ніхто не пам’ята, як Орися у селі з’явилася – невідомо. І з того часу не згадав ніхто, що вона батькам нерідна. А, мабуть, і забулося воно з літами, як забувається все недобре.
II
— Ой милий мій, а я твоя,
Пусти мене — зійшла зоря.
Проснеться матінка моя,
Буде питать, де була я.
--Ярино, Ярино, - шепотом гукав юнак дівочу постать увітьмі.- Люба моя, де ти, серденько? Озовися серденько, чи то, може, маришся мені?
--Тут я , Марко, тут.
Хоч і ночі темні на Україні, але можна було вгледіти як очі Марка засвітилися щастям, коли він почув голос любки.
Марко вважався першим парубком на селі. Був він гарний і статний, а ще до того син пана голови,- мудрого й тямущого чоловіка,- так що кращого чоловіка для себе не могла ськати ні одна дівчина на селі. Що вродою парубоцькою вдався, то ще змалку видно було. Принаймні так казала покійна мати Саватія Герасимовича. Ох уже і вреднюща жінка була! Не любила вона ніколи, як не по її зроблено буде. До того ж уїдлива була, що як не по її корову назовуть і то супилася, казала, що теперечки як таки не по її назвали, то корова молока не дасть. А стільки сварок було у неї з жіночками палкими! Годі й лічити.
Баба ця була така, що не могла ні одну невістку стерпіть. Усе не було їй дівчат, рівних її синам. Вважала вона, що синів її потрібно пудами золота мірять, до того ж батько їх не хто інший, як сотник – людина авторитетна на селі. Тож невісток вона обирала дуже щільно, але не одна їй не підходила, аж коли за справу не взявся її покійний чоловік. Сказав він, як відрізав, що треба синам жінок познаходити і весілля для кожного належним чином справити. Не змогла вона так просто зі словами чоловіка змиритися та все своє: сини її найгарніші, тож невісток тільки їй вибирати. Оскільки у сотничихи троє синів було, то вибирала і придивлялася до кожної дівчини вона уважно. Сини не хотіли, коли народиться така дівчина, що їх матері сподобалась би, тож понаходили собі самі жінок, а оскільки їхній батько не буде проти, то весілля всім посправляли пишні. Ні одну невістку баба не хотіла бачити у своїй хаті, ні одна гарна і працьовиті не згодилась їй. Гризла баба з невістками при кожній зустрічі і гризлася б з ними день і ніч аби зо світу скоріше зжити, бо вважала, що не годні вони її синів-соколів. Старші два сини, трохи поживши у батьківському домі, забажали жити окремо і мати своє господарство, як усі люди. Сотник, людина не найбідніша на селі, допоміг кожному з синів збудувати хату і хазяйство завести. Молодому ж (нашому голові), Саватію, довелося залишитися з жінкою жити у батьків, бо мати його навідріз відмовилася від того, щоб він із дружиною став жити окремо, спираючись на те, що вона стара і хвора, що їй догляд потрібен, а сотнику сотничество треба буде передавати, що в них хазяйство яке велике і кому воно достанеться, і хто за ним доглядати буде, як вони вже з батьком старі і немічні. Невідомо, що баба-сотничиха ще там мела, але Саватій з Ориною залишились.
Життя Орини з бабою було ох же і несолодке. Як відомо, баба не любила ні одну свою невістку, а Орину найбільше. До останнього вона не хотіла її бачити поряд із своїм сином. Уже і пан сотник у справу втручався! Мов би діти хай же живуть у добрі та злагоді, коли кохання є; баба нічого чути не хотіла і божилася, що не дасть життя Орині, бо нетямуща та лінива вона. Але як би не сталося та не по-бабиному, чого вона терпіти не могла та ще й до того прибавилось, що пообіцяла вона життя Орині спокійного не давати, а як баба, що пообіця, то як не крути – зробить.
Живуть-виживають Орина з Саватієм у любові й злагоді, але не бачать сліпі бабині очі цього, не дає спокою вона Орині, все якість пакості готовить.
Але, на щастя, У Орини з Саватієм через рік син народжується – Марко. Душі баба не чаїла у онуках, а як гянула на Марка – вилитий її Саватій у дитинстві, то хоч трохи до Орини краще ставитися почала. Життя та відносини з бабою на вигляд стали краще; була любов у молодих, було кохання – та вивітрилося, чому чужими через рік стали – невідомо, а кохання? Що ж теє кохання, коли миру нема? Що ж то за любов, коли щастя нема? Було усе, були і злидні, та швидко все закінчилось, а залишилась лише повинність.
Як родився Марочко, то баба відразу сказала, що її онук, їхнім родом пішов: щочки розовенькі, личком кругленький, ох як він і любився бабці покійній.
Аж ось і виріс Марко і ще гарнішим став – дужий козак. Очі чорні, блискучі, як зірочки і водночас сумні, волосся хвилясте, чорне, уси козацькі, такий же рум’яний; моторний та працьовитий, завзятий; жупан на ньому синій і китаєва юпка, у тяжинових штанях, чоботи на ньому шкапові. Що за козак! Ярину нашу на вечорницях узрів, таки як узрів, то, каже, покохав усім серцем. То узимку було, а вже весна іде, о вони біля річки стрічаються вже не один раз.
--Ластівочко моя, милко, я вже думав, що ти не прийдеш, а я погибну без тебе.
--Та як же ти міг таке подумати? Як я тебе на погибель брошу?
--Ярино, - промовив Марко, узявши дівчину за руки, - та як же я без тебе став листочком тим опавши, Що після морозу? Не знаю, але ти, сонечко моє, вода, що живить спраглу рослину. Учора ми з тобою не стрілися і сьогодні для мене пройшло, як вічність. Любко моя, обіцяй мені, що і завтра ми стрінемось, а то погибну без тебе, зов’яну.
--Марочку мій, - опустивши очі, - ти знаєш, що ти для мене, як сонечко на безмежнім небі і, що люблю тебе, як ранкову зорю, але чи стрінемось ми ще з тобою я не знаю, бо бабуся моя про наші зустрічі знає, і мати за мною пильнує, бо як дознаються…Боже, Боже, що ж то буде!
--Рибонько моя, калинонько червона, не бійся за те, що люди скажуть, а бійся за те, щоб лихі помисли у правду не вернулися, бо люди ніколи правди не казали, а завжди баки якісь вигадували. Мабуть, їм мало життя свого і в чуже вони то й лізуть, бо ти диви й без них там не розберуться! Ясноока красуня моя, ти не рви серденько своє переживаннями, ти краще подивися на річку, подивись, як повільними крочками піднімається сонце, щоб освітити нам з тобою день імущий.
І справді сонце вже вставало, щоб осяяти день усім людям, а що за дивний пейзаж спостерігали дівочі очі! Повільно-повільно сонечко вибиралося із своїх покоїв. Чарівний відблиск отримувала річка від ясніючи променів. Спочатку мутними, невидимими промінцями сонечко піднімалося і все яснішало і яснішало. Вже і треті півні починала співати, а Марко з Яриною так і стояли обнімаючись, як дуб з калиною. Сонце все яснішало і почало відбиватися у світлих і тихих водах річки і закоханим прийшов час прощатися з коханою луною і зустрічати хоч і сонце, яке несло радість, але разом із радістю дня приходила печаль за ніччю:
--Лебідочка моя кохана, хоч і розлучить нас день ідучий,але ти мені обіцяй, що знову при луні ми знову стрінемось з тобою, - аж зовсім засмутивсь Марко, мабуть, якщо був дівчиною, то й заридав, але він усе ж не хотів розставатись з коханою. – Милко моя, я знаю, що нас можуть розлучити відстані у десятки верств і у два сажні, але душею ми завжди будем разом, бо як не рви душу, то не поділиш. Красуня моя, обіцяйся, що не більше як на день ми розлучимось, бо все одно розлук я терпіти не хочу.
--Марочко, - похнюпившись з жалем, але лагідно схлипнула дівчина, - я була б завжди з тобою поряд, але мені вже пора бігти, бо проснеться матінко моя, буде питать де була я.
І вже у слід зникаючій дівочій постаті Марко крикнув у слід:
--А ти їй дай такий отвіт: «Яка чудова майська ні…,- був і хотів Марко й заспівати та Ярина вже була далеченько.-Як прийди, то буду чекать, а як не прийдеш, то сам по тебе піду. І не сміюсь я Яриночко, - казати далі вже було запізно, тож далі вже сам про себе,- не сміюся я люба. Годі вже попід вербами ховатись, коли кохання є. Кохання, як золото – не сховаєш, бо як не ховай, а все блищить. Піду до батька, точно піду…
***************************************************
А тим часом дівчина бігла й бігла прудко додому, бо як вже не знайде її там мати, то біда-біда усьому!
Аж, коли прибігла й вскочила у сіни, заглянула далі – вже коло печі поралася Орися. «Ой, боже, - подумала про себе Ярина, - вже усі попрокидалися, а мене нема. От як кинулись, а мене нема! Та ні, ні, - розмислювала далі Дівчина, - якщо б помітили, що мене нема, то вже б галас підняли».
Ярина швидко скинула з себе верхню одежу, бо не зима вже, звісно, була та й не літо красне – усе ж холодно надворі. Скочила далі у хату, де спали, й побачила лише бабусю одну свою Цвітану. Бабуся вже давно усе відала про Яринині походеньки та сварилася на неї, проте матері Ярининій нічого не казала. Цвітана, звісно, була жіночка з характером, трохи чимось схожа на покійну матір сотника нашого ниньошнього, але більш м’яка та трохи поступливіша.
Доки Ярини не було усі вже повставали та поралися по господарству. Хата у Прокопенків була велика, світла, простора. Звісно, як у заможного селянина, хата була зрубною; чотирисхилий дах був покритий соломою. Тільки дивлячись на хату зовні, можна було оцінити все багатство людей, які в ній жили. На цей вже час господарі мали 250 десятин землі, з десяток наймитів, величезний хлів, трохи менший кармник і гарну стайню. Курей, гусей, індиків та іншу птицю годі й лічити. Бігало, кричало і літало її в дворі й за межами двору нелічено, а плодилося ще в два рази більше. Клуня в господарів була величезна, забита снопами, яким, здавалося, кінця немає.
Хата починалася з ґанку, далі були двері в сіни; з сіней, ліворуч була кухня, де знаходила піч, стояв стіл, лави, були полички з усяким начинням. Праворуч від сіней була друга хата, де спали господарі та їх діти. З ґанку також були іще одні двері – в комору, яка була прибудована до хати, де наші господарі, як і усі, зберігали збіжжя, хліб і усяку їжу.
Жили наші Прокопенки усім ледащам на заздрість, а усім роботящим – на приклад. З таким великим господарством сидіти господарям було ніколи, тож з ранку й до вечора вони працювали задля блага прибавляющєгося хазяйства, як і чесні, роботящі люди.
Та все ж вернемось до бабусі й Ярини:
--Ідіже ти була? Знов до свого безецника ходила? Боже! Діва пречистая! Знов до байстрюка свого бігала?
--Бабусю, милий він мій і кохання в нас… - З легким дівочим поглядом вмовляла бабусю Ярина, - Бабусю, тільки-но матері не кажи, бо Марко обіцяв на мені одружитись, а далі вже й неважливо буде усе інше.
--Ох, дівко, аби й так усе було, як гадалося, а не як ставалося. – Цвітана ніжно погладила рукою Яринине чорняве волосся і вже шепотом промовляючи, - Дай, Боже, дітям щастя, а наше щастя, коли діти раді.
Сходило сонце, день набирав свої оберти, скидаючи ніч з трону і саме, злазячи, переставляло ніженьки-промінчики по хмаринкам, одаровуючи ласкавим промінням все живущеє на нашій землі, стомлене і куняве від ночі. І, наче, час був ще й то ранній, а праця на полях, городах і хатах в тяжких мужицьких руках жінок, чоловіків, дітей вже кипіла, наче вдень. Не було різниці людям у дні чи ранні, працювали вони невпинно, наче неутомлені, вічно молоді і сильні, бо праця є джерелом невмирущої їх сили, яка йшла з кожного і горіла в руках.
Праця – вічний двигун людського життя , який проганяє лінощі і робить кожну вільну хвилину найціннішою. Стомленість – ніщо в порівнянні з тими дарами, що приносить чесна праця, якій живуть люди. Не описати ту насолоду з якою хазяїн йде по полю, повному жирних колосків чи то жити, чи то ячменю, чи то іншої рослинності. Коли людина перестає робити, її одоліває лінь, охоплюють обома руками болячки і земля, холодна і вогка, відкривається перед тілом не сповненим колишнього жару праці, а захолонувши духом ліні, щоб прийняти до себе, оповити і залишити у вічнім покої.
III
Ідемо, ідемо,
Дороги не знаємо,
Добрі люди знають,
То нам повідають.
--Здоров були, куме! – промовив кремезний чоловік, входячи на кухню до Прокопенків. Був то ніхто інший як Осип Шандрук. Любили Осип з Терентієм посидіти та порозмовляти про минувшину, дідів усіх згадати, хто кому родичем приходився. Загалом хоч і були, а вели себе як справжні кумоньки, бо теревіли про усе. Але розмови були їх не пустими, як жіночі плітки. Згадували вони про те, що вже і забули давно та правда – не лихо, вона завжди жить повинна.. Тож перебираючи із разу в раз свої спогади, вони оживлювали вже забуту минувшину без якої немає ні теперішнього ні майбутнього. Комусь потрібно перебирати минулі помилки, щоб не наробити інших. Хтось повинен згадувати минуле, щоб потім його так згадали у майбутньому, бо усе у світі в’язане однією ниткою.
Осип – людина доброї вдачі. Схильний він до подорожей. Любить, взявши торбу, йти собі і йти назустріч чомусь новому. Отак бувало збереться у мандри, обійде усю околицю і Бог зна куди зайде, усякого ума набереться, а потім верта назад. Весь обідраний, але нестримний філософ пошуку істини. Походить по різних людях, усякого набереться, а те, що бере - найцінніше – знання культури, яке не повинен ніхто забувати.
За грошима він ніколи не тягся або щоб не дай Боже праведному чоловікові людей дурити: ми грошей не маємо, ми із розумом живемо.
Ходить, ходить по світові, усе перед ним відкривається: безкрайність степового океану, недосяжна блакить неба, безкінечна синь ріки. І вільний ти од усього, бо немає в тебе нічого, а лише небо, степ і чорний килим неба з зірками, Чи не вільний ти од усього? Чи не добре це, коли тебе нічого не тримає?
Походить, по набереться балачок, легенд і усякого народного надбання. Усе це для Осипа, як кусок хліба для голодного. Прийде після довгих мандр до Терентія та сидять, розмовляють удвох до ранку про сущність усього живого, про усе-усе на світі. Потім розсоряться, бо Терентій схиля Осипа до купи діл по господарству, наживання грошей, а вільна душа кума прагне лише мандрівок. І ввечері прийде знов кум – і ти диви, що знов братаються й ридають: чим же куму кум не такий?
Та на щастя чи може і на горе оженивсь наш мандрьоха років зо десять назад. Та й сняться мандри йому лише уночі, бо душа душею, а сім’я сім’єю. Усі, звісно, наші жіночки за нього балакали, аж язики собі понатирали. Та ще більше завелись, коли він оженився.
Та живе й живе собі людина спокійнісінько, худобку має, діточок та жінку гарну. А мандри? Та що ті мандри, коли попереду у нас безкінечність.
Та ось уже, дожувавши вареника, повернувсь обличчям Терентій до стоячого коло дверей Осипа:
--Та що ви, пане куме, сідайте. Ось бачне Орися зраннячка наварила. А дружина моя, Милодана, дивіться скільки смакоти наготувала: молочна каша, гречані галушки з салом, пампушечки, борщ, сирнички. Смакота та годі! Пригощайтеся, куме.
--Ох, куме, та й смакота, - аж приплямкуючи від задоволення і помакуючи вареник у сметану, хвалив страви Осип, - ох, куме, знаєте, що я до усякої смакоти мастак. Ох їм я оце, куме, страви ваші і зрадую одна гарну історію, що сталася зо мною у мандрах…
Та тільки хотів Осип почати, як Терентій відразу:
--Куме, жуйте краще, а то ще не дай Боже подавитеся. Знаю я ваші усі історії.
--Ох ви і, куме, хоч і кум мені, а все ж який противний. Та не чули ви ще такої історії та ось краще послухайте:
«Широкий степ розкинувся між ярами. Вишкрубочую я із яру – степ, степ, степ…А йшов я, куме, вже в дорозі ні мало ні багато як шостий день. Шостий день як не бачив люду мирського.
Іду, іду, а степ все йде і йде за мною. Ні річечки ні джерельця не бачу вже другий день, наче у пустелі степовій. Вже ледь живий, стомлений, нерадий нічому, йду я і, раптом, бачу: неначе з-за хмар виглядає сонечка, так і виринуло село я, невеличке таке.
Йду по селу – нема нікого. Стукаю у двері – ніхто не відчиня; стукаю у вікна – ніхто не вигляда: дивуюся.
--Люди добрі, відчиніть, не дайте душі праведній під божою рукою померти! – Гукаю я, куме, нукаю – нікого.
Аж раптом вихльостують три дівчиноньки з-за вулички. Лиця в них білі, волосся біле, очиці білі і в них наче як по камінчику чорненькому вставлено. Рученьки до мене свої білі тягнуть-тягнуть:
--Чого тобі, мандрику, треба?
Та я куме не злякавсь:
--Та, коли без скромності казати, то не відмовився б я від шматочка хліба то від водички.
--Та нащо тому чорта шукати, в кого він за плечима?
Сонце вставало з покоїв і білолиці з криком кинулись геть. А я, куме, стою і не второпаю: нащо мені якогось чорта шукати, коли в мене і куска хліба нема:
Сонячні промені вже освітили околицю і я, куме, побачив, що кругом нема нічого, а лише кісточки валяються. У вузол – а там готування на місяць подорожі. Отож я, куме, перехрестився та й далі у мандри.»
--Та щось ви, Осипе, прибрьохаєте мені.
--Чесно, пане куме, до останнього слова – все правда. Хочете вірте, куме, а хочете ні, а такеє і справді було і не з одним мною. Даля там на хутір невеличкий потрапив та й розповів їм про пригоду, так старі люди розказали, що не перший я мандрик який до того села потрапив, якого турки спалили. А казали, що там відьма була от її душа й других душ не пускає, а тримає на селі тому чортовому. Мені ще й пощастило, що живим вибрався, а то сила людей там кістьми полягла.
--Та ви що!Куме!Ви що з нечистою водилися?!
--Та боронь вас боже, куме!Я вам історії розповідаю, а ви мене все критикуєте.
--Та все ж історія, а не правда?
--В своїй хаті, своя правда і сила і воля…Та й бог з вами, куме, коли віри не маєте в правду.
--Ось, Осипе, ви вигадуєте бозна що, а явам вірю, ви кажете, що ні. От як з вами жити?
--Ох і, куме, то ви вірите, то ні – чорт вас тільки зна та й той жахається. Ви мені скажіте: варенички Орися робила?
--Орисенька ранесенько піднялася і наварила страв.
--Таки гарних, пане Терентію!Гарную дівчину поспитали!І вареників наварить, і хату обмаже, і долівку підмете, і по господарству порається – гарна дівка – козир!Таки передалося їй од вас куме з Милоданою щось таке, що робить її краще. На порозі дев’ятнадцятої весни дівка, а досі незаміжня. Чи буде весь вік дівувати?
--Куме, таки я знаю, що ви – хитрий чолов’яга і не буду переливати з пустого у порожнє. Кажіть: чи якого вподобали чоловіка Орисі? Чи вже без мене моя доньку заміж віддаєте?
--Ох же і куме: захочеш – не надуриш! Та є в мене на приміті один славний парубок, про вашу родину відзивається добре.
--А хто, хто, куме?
--Та якби й хто не був я б вам поганого не зарекомендував. Парубок цей гарної, чесної й до того ж багатої родини. Працьовитий, моторний – кращої пари Орисі й не ськати.
--Ну усе-таки, куме, хто?Не водіть мене за ніс, а кажіть: про кого мова йдеться!
--Ну то, куме, й ваша правда у вашій хаті – Марко, син голови Терентія з Милоданою.
--Ото ж бо, куме, - промовив Осип вже коло дверей, - думайте-гадайте, а вже дівку сватать треба та чоловіка кращого годі й ськати.
Доказав і гупнув дверима, пішов собі спокійнісінько, а Теренетій поринув і собі у роздуми: «А що ж тут думать?! Дурне діло – не хитре; поляку дали під ніс дулю, та й заварили свадьбу».
А що ж Ярина, що ж бідна Яриночка? Усякому своє щастя дістається по-різному.
ID:
497475
Рубрика: Проза
дата надходження: 07.05.2014 20:09:37
© дата внесення змiн: 07.05.2014 20:09:37
автор: djulia.tur
Вкажіть причину вашої скарги
|
