У садку росли Груша та Яблуня. Вони видiлялися серед iнших дерев стрункiстю та запашними квiтами.
Груша була високої думки про себе, тому що вважала себе наймудрiшою й найкрасивішою. Яблуня була доброю та милосердною. Вона щирим серцем полюбила Грушу i зовсiм не звертала уваги на те, як та зверхньо до неї ставилась. Яблуня була старша за Грушу i добре знала, що на них чекає попереду.
Настала осiнь, i вони почали скидати плоди та листя. Засмутилася Груша через таку змiну. Нiчого вона не змогла зробити, вся її краса минула... Довгими осiннiми вечорами скапували з її голих чорних гiлок сльози-краплинки. Не змогла Яблуня спокiйно дивитися на свою сусiдку, почала її пiдбадьорювати, адже через деякий час одягнуться вони в бiлi пухнастi зимовi шубки, а потiм - гляди, знову весна, знову молодi листочки... Отаке воно життя!
Груша горнулася своїми тонкими гiлками до Яблунi, їй було соромно за те, що вона колись зневажала старшу подругу. Горде дерево зрозумiло, що життя складається не тiльки з теплих радiсних днiв, що вони бувають i похмурi, сiрi, такi, що вселяють вiдчай, ось тодi так потрiбне щире слово, вiд якого стає тепло, з яким легко переборювати негаразди.
