Світлій пам"яті мами,
Катерини Семенівни, присвячую.
1
Сльотавою видалась осінь,
Полощуть холодні дощі.
Побачити б неба просинь -
Обридли благенькі плащі.
І гичок холодні долоні
Дражливо торкаються ніг;
Волосся прилипло до скроні,
Ще й вітер гуде, як на гріх!
За обрій свинцево-сивий
Він хмари важкі жене.
В холодному герці злостиво
Зійшлося небесне й земне.
А в полі й зігрітися ніде -
Стоїть лише лан буряків
І конче потрібно з обіду
Упорати дев"ять рядків.
Упорати... Легко сказати!
Вручну вже несила копать.
Тверді мозолі від лопати
І годі від подруг відстать.
А спину натруджену ломить
І липне багно до чобіт.
І руки, і ноги судомить
Від цих бурякових робіт.
Тягар непосильної праці
На плечах жіночих повис.
Навряд чи в столичнім палаці
Її пошанують колись.
Бо хто співчуватиме жінці,
Що в полі копа буряки
І в долею міченій гінці
Втрачає найкращі роки?
А вдома ж ще діти чекають -
За мамою скучили всі.
Турботи і ласки шукають,
Та клопіт і тут напосів:
Худобу попорати треба,
Вечерю сім"ї зготувать,
Хоч дві лишень рученьки в тебе
І вдосвіта треба вставать.
Ще небо й на світ не зоріло,
Блукають окрайці пітьми,
Та вгору злітають несміло
Із коминів білі дими.
Нема від роботи спочинку,
Який це здола богатир?
Он знову в причілкову шибку
Б"є пужалном злий бригадир.
І знову робота в полі,
Без продиху, день при дні.
І думка зрина мимоволі:
Чи ж вироблю я трудодні?
2
"Неждано" зима завітала
З морозом і снігом до нас.
Колгоспниць у полі застала,
Що клали кагати якраз.
А ще ж кукурудзу збирати
Жіночим рукам, як завжди.
За що їх, о, Боже, карати,
Прокляття своє відведи!
Нехай хоч узимку спочинуть,
Відчують, що й празники є.
Різдво і Маланку зустрінуть,
Згадають дівоцтво своє.
Обскубаний день зимовий,
Вже й сутінки стали в куток.
Розважлива, тиха розмова
Снується, мов пряжі моток.
А віхола, знай, шаленіє,
У щілину хижо свистить,
Та в грубці вогонь паленіє -
Від холоду він захистить.
А вранці, дивися, знову,
До вікон замети лежать
І треба доїти корову
До школи дітей споряджать.
3
Відлига... Вже ка́піж надворі,
Охота тепла скуштувать.
Гукають жінок до комори -
Насіння в посів готувать.
Весна, розгортаючи крила,
Геть залишки снігу змела,
Живому дорогу відкрила
І знову земля розцвіла.
Робота і в полі, і вдома,
І день пролітає, як мить.
І перша весняна утома,
І грім молоденький гримить.
У мареві дня проглядають
Зелені врунисті рядки.
Це знову політниць чекають -
Цукрові ростуть буряки.
Їх спершу сполоти треба,
І вдруге сапою пройти.
До обрію чисте небо
І сонце взялося пекти.
А спрагу відчуєш швидко,
Як піт на пошерхлих губах.
Ніде водовоза не видко,
Лиш жайвір співає в степах.
До вечора ще так далеко...
Спочити б, та ні́коли все.
Біліють, неначе лелеки,
Що в полі їх вітер пасе.
Додому надвечір вертають,
Ще й пісню затягне котрась!
І втома, і спрага минають,
Луна по ярах розтеклась.
Похвалять чиюсь обнову -
Усмішка лице заснує,
А потім замовкнуть і знову
Обдумують кожна своє.
4
А літо вже майже в зеніті,
Жита половіють... Жнива!
Відомо у всьому світі,
Що хліб - усьому голова.
А жати серпом і в"язати
І в копи складати снопи,
Робота тяжка, що й казати,
Тут серп, ніби родич сапи.
І крутять жінки перевесла,
І в"яжуть, що сніп аж гуде.
До вечора трудяться чесно,
Допоки й роса не впаде.
А потім гуде молотарка,
Пилюка від збіжжя стовпом,
І дружня розмова, і сварка,
І... місяць на небі серпом.
Тим часом пройшли обжинки
Під гомін підпилих дядьків,
І знову над долею жінки,
Громадився лан буряків...
Отут би й поставити крапку,
Та якось не сміє рука,
А хочеться, скинувши шапку,
Доземно вклонитись жінкам.
За їхню жертовну долю,
За вірність своєму селу,
За молодість, віддану полю,
За тиху терплячість незлу.
І все ж, без лукавинки в слові,
Як предківський звичай велів,
Подякую мамі і долі,
Що виріс я в тому селі...
1992 р.
ID:
450209
Рубрика: Поезія, Сюжетні, драматургічні вірші
дата надходження: 20.09.2013 10:30:16
© дата внесення змiн: 20.09.2013 10:30:16
автор: Дощ
Вкажіть причину вашої скарги
|
