«…Вони гребли день і ніч
і допливли нарешті до острова,
де було безліч птахів…»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Острів, де жили лише вільні птахи
На сліпих скелях сірої зневіри,
Де лише птахи кричали чи то молилися
Богу прозорого повітря,
Богу польоту й свободи,
Співали свій нескінченний псалом
На мові пташиної Біблії
Пророка сивокрилонебесного –
Чайки снів сумного ірландського моря.
І лише ми – хто ховав друзів
У глибині води, хто плив незбагненним
У пошуках острова мрії – лише ми
Зрозуміли, що це молитва
А не крик обтятої порожнечі.
І ці витерті епохами скелі –
Не громада німого каміння,
А храм предковічної віри
Давнішої, аніж клан Мак-Артур.*
І не птахи це, а душі монахів,
Що кинули нудний рай
І моляться за скорботну землю
Залишену там – за хвилями,
За нашу святу Ірландію…
Примітка:
* - у ірландців є така приказка: «Є три речі найдавніші у світі: диявол, оці пагорби і клан Мак-Артур.»
Красиво Ви описали і молитву птахів, і молитву душ монахів за свою скорботну землю...Приєднуюсь до цієї молитви і думаю про свою сердешну Україну, просячи для неї більш щасної долі...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ваші ірландці - поети. Скорбота і сильні перешкоди, на грані безнадії, роблять душі людей дуже чутливими до всього, особливо до минулого, щоб вистоять в тяжкий час, як зараз в Україні...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Ірландці - це народ який ніколи не здаєтья. Щоб не талося вони тримаються і вірять в краще...