«Відпливаючи , вони почули:
«Де вони тепер? Вони віддалились!
Це не вони!»
(Скела «Плавання Майл-Дуйна»)
Вони очікували – але не нас.
Вони теж – орачі холодного моря,
Вони теж дивляться поглядом безнадії
На нескінченну вервечку хвиль,
Вони теж думали, що хвилі це гори,
Тільки солоні, прозорі та сині,
Вони теж просякнуті запахом риби
І майструють човни, як колиски,
Вони закидали сіті в безодню легенд,
Вони теж ловили рибу «майбутнє».
Але вони чекають – вічно чекають,
Марно вдивляючись в ультрамарин:
Людей на човнах – але не нас!
Людей вісників – але не нас!
Людей-блукальців – але інших!
Ми залишимо їх – в очікуванні,
Збирати слова
В подерті мішки спогадів,
Будувати свої хижі
З важким каменів надії.
Бо ми не ті , ми завжди не ті…
Ми лише шукаємо…
Ми лише віримо і сподіваємось…
Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде…
З прекрасними легендами знайомите нас, Шоне.
Та кожного разу, мимо волі, проводжу паралель з нашим сьогоденням. Ми теж ніби на острові Очікування, будуємо свої хижі з важких каменів надії...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук і цікаве розуміння моїх творів....
"Лишаємо за туманом острів Очікування
Який більше ніхто не знайде…
Людей, до яких більше
Ніхто не прийде… "
Сумно, аж перехоплює подих. Успіхів Вам в освоєнні нових островів.
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую! Це просто плавання сторінками давніх ірландських легенд....
