-Я знову пригадую забутий смак заварного чаю. Запашного, з травами, ніжною, пестливою мелісою, що огортає душу кашеміровою ковдрою, п’янкою м’ятою, яка вирує у крові шаленим маршем, перетворюючись на пухкий сніг спокою. Стільки часу минуло відколи відчувала тепло горнятка, воно співало свої пісні, пригортало долоні, нашіптувало щось на вухо, звабливо запрошуючи у світ насолоди та ароматів. Мабуть багато речей адаптуються до нашого життя. Щось змінюється, щось лишається до останнього подиху, дещо деформується у спогадах, намагаючись увійти у нову категорію нашої свідомості, пам’яті. Безперечно, іноді виникає бажання чи то ми самі прагнемо забути усе, перекреслити усі написані рядки прожитих, змарнованих, розбитих, щасливих років власної історії. Дивно, чому ніхто досі не зважився винайти пігулку для людської амнезії? Безліч речей зникло б з горизонту наших спогадів.
Знаєте, що я хочу забути, витерти, вирвати зубами з минулих років?? Один лише день, той коли життя розділилося на «до» і «після», коли світ став одностороннім, практично монохромним у почуттях, емоціях та прагненнях. Аналогічна ситуація складається з людьми. Досить часто виринало запитання, ким для мене були, лишаються, будуть усі ті люди, співавтори мого щодення. Очевидно вони розбредуться по трьом кімнатам спогадів: минуле, сьогодення, майбутнє. Хоча не виключно, що дехто постане перед дилемою, куди вирушити, ким бути і чи варто продовжувати цей вояж. Користуючись правом власника свого існування, дозволю собі відкрити декому двері не лише однієї кімнати.
Дівчина з ароматом кави у коричневому пальто. Її життя постає прикладом для наслідування, гордості, що маєш можливість ділитися своїми думками з нею, відчуваєш, що тебе розуміють. Мабуть вона з тих не багатьох, яких запрошу у залу під назвою «Назавжди». Життя витріпувало мою душу як старенький килимок, який хтось давно забув, затоптав хатніми капцями, проте раптом згадав, що і він потребує свіжого повітря, подарував йому ковток свободи. Її очі завжди були поряд, відчували біль, радість, навіть тоді, коли між нами пролягали кілометри відстані. Жодної маски, фальші, страху нерозуміння… Щастя…
Незнайомець з холодними очима, виринув у житті спонтанно, так наче веселка після дощу. Його душа завжди була вкрита мороком недоказаних сліз, химерних фантазій за якими тихенько сиділа справжня душа. Здавалося, що вона забула своє власне відображення, підхоплена вихором вигаданого образу. Важко читати чужі душі, коли вони живуть у туманах, блукаючи з простягнутою рукою перед собою, боячись наштовхнутися на нерозуміння чи відмову. Усі ми граємо свої ролі, свідомо обираючи репліки, грим та освітлення. Якась частина душі виграє усіма барвами у сяйві софітів, інша- скніє, худне, перетворюється на анемічне створіння. Суцільні знаки запитання…..Людина з минулого….
Зелені очі теплоти, турботи і впевненості. Той, кого малюєш у мріях, складаєш невдалі вірші, бережеш і чекаєш. Такі люди з’являються як спалах зірки на нічному обрії, ніколи не вгадаєш, коли почуєш їх стукіт у двері душі. Поруч з ним сміливо закриваєш очі, крокуючи у майбутнє, ступаєш на колючі негаразди щодення, розчаровуєшся, проте не боїшся. Коли хочеться співати, втрачаючи більшу частину слів, забуваючи їх, смієшся з власних помилок, розкриваєш крила за плечима, очікуючи кожного нового ранку. Кохання…. Майбутнє…..
Пусті вулиці серця запрошують на гостини інших персонажів прожитих років. Багато з них мчить до вокзальних віконечок, аби встигнути придбати квиток на потяг «Майбутнє», дехто вагаючись сидить на холодних лавках, роздумуючи над подальшим життям. Важко встигнути привітатися з кожним із них, поцікавитися новинами, вислухати. Шкода. Життя іноді надто квапиться розказати нам свої плани, забуваючи про почуття. Проте тільки від нас залежить, чи ми згадаємо забуті слова, аромати та які двері відчинимо для кожного перехожого.
Очевидно, що втрачаючи когось, не завжди варто сумувати, адже іноді ми стаємо сильніші завдяки цьому, розуміючи суть багатьох речей та слів. Кожен сам обирає, у які двері бажає завітати….
Вітаю, Марина. Вже вдруге перечитую твою оповідь сподіваючись зрозуміти свої відчуття. Чомусь перший раз залишив сірий відтінок пилу у моїй душі. Мабуть тому, що я також є тим перехожим твого життя. Хоча, ні, радше я лишень тінь, яка промайнула поряд. Лишень миттєвість, але все ж маю обрати кімнату для свого подальшого існування. Що ж вибрати? Напевно минулє, бо я вже віддав усе, що міг дати тобі. Чи можливо сьогодення? Бо ж мої вірші завжди до твоїх послуг, і ти завжди можеш до них повернутися, а значить знову впустити мене до своєї дійсності. Можливо... Але одне я знаю напевно, це не майбутнє. Пробач, але це не майбутнє. Доречі, пігулки для амнезії давно вже існуюсь, з початку існування цього життя, і це смерть. Так, саме смерть руйнує нашу свідомість, залишаючи лишень душу. Тож не варто шукати забуття, варто піклуватися про те, що залишиться потім.
І ще хочу сказати, що не варто думати про те, хто який вибір робить у житті, варто думати про те, який вибір робиш ти.
Ось і все, що я відчув. Дякую...
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Доброго ранку, Сергію!!!!Спілкування з Вами привнесла у моє життя багато хороших думок, вражень та порад, а це все змінювало частково моє дні. За це я Вам дуже вдячна і з радістю читаю нові поезії, хоча прикро, що Ви так рідко з"являєтеся тутСтосовно того, які двері відчинити, то сподіваюся, що Ви будете у моєму житті сьогоденням та майбутнім!!!
а ты действительно - философ!! ты самые заурядные вещи слегка гиперболизируешь и заставляешь верить в их офигенную значимость!!
філософ відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
оу, такого компліменту я не очікувала!!!!!можливо деякі звичайні речі іноді мають більше значення, ніж ми їм надаємо, просто у ритмі життя відчуття тонких, невагомих граней, на яких вони існують стирається... іноді шкодую про це....
Стосовно того, які двері відчинити, то сподіваюся, що Ви будете у моєму житті сьогоденням та майбутнім!!!
дякую,що прочитали!!!! приємно
