Він – сирота. Кріпак. Нещасний маляр,
Що крадькома змальовував картини…
Ніхто б тоді не викинув і таляр
За ті шедеври Тараса-дитини.
Він уповав на Бога і на друзів,
Що до таланту волю дарували.
Сіяло сонце вільне в виднокрузі.
Він тихо плакав. А вони – ридали!
Його пани і підпанки боялись,
Бо жив лиш ранами кривавої Вкраїни,
У вічі – тішились, заочі – проклинали,
Коли писав він про добу Руїни.
Як перебув і тюрми, й каземати,
Здоров’я стратив, не створив родини,
Не прагнув ані розкоші, ні злата,
Лише свободи людям України!
Із року в рік крокуємо у Канів,
Щоб Кобзареві з шаною вклонитись!
Тарасе! Ми вже вирвались з кайданів!
Навчились ми від Тебе не коритись!
