Ти все струмиш, кринице, під вербою!
І зруб той самий, з жовтої лози.
Ми стільки літ не бачились з тобою,
А ти така ж – прозоріша сльози!
І стежечка, дідами проторована,
Не заростає. То чудовий знак.
Ти світлу радість людям роздаровуєш.
Мені б – отак.