Мені хотілося показати, що можна достатньо різноманітно робити поздоровлення на різні випадки життя для різних людей - як близьких, так і незнайомих. Мені можете сказати, що не всі вміють малювати та не всі можуть писати вірші. Це - правда. Але головне не це. Головне - бажання зробити приємне людині і для цього достатньо мати звичайні речі, тільки їх треба незвичайно подавати.
За межами моєї розповіді залишилося багато різноманітних ідей, втілених і не втілених, які можна реалізувати особливо ефективно зараз, коли є комп'ютерна техніка та сучасні можливості виконання задумів.
На завершення розкажу про один дуже повчальний випадок із практики мого друга Давида Гінзбурга, на жаль - давно вже покійного.
Він закінчив Мухинку по фаху "Дизайн інтер'єру" і фактично все життя пропрацював дизайнером. Подія, яка відбулася у 1975 чи у 1976 році, була у Москві. Головний архітектор Москви пан Посохін та його заступник Дюбек вирішили створити собі нерукотворний пам'ятник (так говорили архітектори, кепкуючи з них) та створили заради цього спеціальний інститут для проектування житлового масиву Неминучого Завтра у Москві. Для цього використали будинок наймодернішої школи, зібрали туди найталановитіших фахівців зі всієї Москви та почали проектування. Так мій друг опинився в цьому інституті і працював керівником бригади у відділі зовнішнього дизайну, яка виконувала розробку дизайну вулиць, а потім і житла.
Непомітно пробігло вже 5 років, як існував цей інститут. Необхідно було святкувати ювілей. І відбулося свято!
У конференцзалі за великим столом, що був покритий традиційною скатертиною із червоного бархату (знак належності до будівників Комунізму!), воседало керівництво інституту та різноманітні діячі партії та держави Московського та нижчого рівнів. Головував, безумовно, секретар парторганізації. Були зачитані поздоровні телеграми від Верхів, від Посохіна та Дюбека. Потім оголосили наказ Посохіна з цієї причини. А далі все пішло вже відпрацьованим шляхом: слово надавалося представникам усіх проектних інститутів Москві, а їх там було завжди багато, а через одного - представникам майстерень та відділів інституту. Виступи вправно йшли через одного від цих двох категорій творчих колективів.
У зал загнали усіх працівників інституту, загрожуючи карами при відсутності. Всіх перевіряли по спискам. Але свинцеве незадоволення було в залі не тільки від цього, а від того, що офіціозність задавила вже нудьгою та бездарністю всіх присутніх в залі. Хтось відверто спав, хтось куняв, хтось пробував щось читати, але час від часу профспілковий бос вставав, проходив туди-сюди по сцені і орлиним оком оглядав ряди, і щось записував у блокнот. На дверях стояли "дружинники", аби ніхто не змився нібито у туалет.
За сценарієм свята дизайнери повинні були йти в кінці творчих сил - десь там перед всякими інженерними службами.
Слід сказати, що бригада мого Давида була достатньо колоритна: із десяти працівників кожний був тією ще фігурою! І був Боцман. Цей дизайнер дійсно служив на флоті, дослужився до боцмана, потім закінчив Строгонівку у Москві, але замашки та звички боцмана залишились в ньому на все життя, як і великі тарганові вуса.
Було два молодика довжелезного росту, які закінчили якісь художні училища. Їх всі знали за зріст та невимушену, м'яко кажучи, манеру поведінки.
І от на цю трійку припала головна роль у дійстві, яке вибухнуло в залі від імені дизайнерів.
Коли головуючий об'явив, що слово для вітання надається представнику відділу дизайну, то ніхто в залі не звернув на це увагу, бо нудьга та сірість набула вже свого апогею. Але зразу після цього двері головного входу до залу розпахнулися немов від вибуху, а двоє охоронців, що стояли біля дверей, розлетілися на два боки.
На цей громоподібний звук весь зал ошелешено повернув голову.
І всі побачили голову коня, зроблену майстерно із пап'є-маше та ретельно розфарбовану гриву коня із швабр, тіло коня, накрите білою попоною (два простирадла були зшиті разом) в чорні яблука, та Боцмана, який сидів на коні у вбранні староруського витязя. На ньому була кольчуга із пивних кришок, нашитих ретельно та щільно на блузон, на голові сидів шлем із драгметалу (майже червона мідь), шаровари у чорно-білу смужку та кирзові чоботи зі шпорами із виделок. Розкішна накидка покривала могутні плечі. На боку теліпався великий меч у піхві з рукояткою, оздобленою нібито дорогими камінцями (це були оброблені різнокольрові шматки скла від пляшок для алкоголю).
Це він ударом ноги розкрив двостворчасті двері. Із під попони коня стирчали ноги двох великих зростом дизайнерів. Кінь гордовито заіржав при вступі до залу.
Як тільки це трапилося, так Боцман із-за спини дістав балалайку та почав грати на ній, створюючи супровід до свого співу. Він луженим голосом почав співати частушкі, що були присвячені ювілею інституту, але на манер співів та на честь перемог достославних витязів на Русі. При цьому текст їх був пересипаний прозорими натяками на начальство і на суть існування інституту.
Поки президія оговтувалася, кінь та Боцман на ньому вже були біля сцени.
В залі всі прокинулися та від душі реготали. На сцені була повна розгубленість.
Голова профспілки пробував щось казати, партсекретар сидів вирячивши очі, а представник райкому багатозначно стукав по столу ручкою.
Кінь нахабно обійшов, брикаючись, сцену та направився до сходинок на сцену. Почав заходити на неї. Хтось із президії спробував завадити цьому, але отримав гарного удару псевдокопитом 48 розміру і відскочив. Боцман весь цей час продовжував наспівувати частушки.
Нарешті кінь із Боцманом підійшли до трибуни. Боцман закинув балалайку за спину, бо вона була на вірьовці, і підняв руку. В залі стояв гамір, регіт та вигуки. Тоді Боцман гаркнув своє больцманівське: "ША!"
Повисла тиша. Тільки хтось нервово хіхікав.
Він поважно зліз з коня, зняв меча та поклав його на трибуну, зняв шолом та поклав теж його на трибуну. Підозріло подивився на графин з водою і відсунув його. Графин упав би, але хтось із президії підхопив його.
Боцман поліз за пазуху та витягнув пляшку з вином. Подивився на неї та сказав: "Ні! Не це!" Поставив пляшку замість графина. Знову поліз за пазуху та витягнув свиток. Труснув його і той розкотився за межі трибуни. Тоді Боцман виразно та голосно почав читати поздоровні слова, написані від імені дизайнерів у манері билинного сказу, змотуючи свиток.
Весь цей час, поки Боцман читав текст, кінь виробляв викрутаси на сцені, лягався, був, одним словом, неспокійним.
Нарешті Боцман прочитав текст, який закінчився здравницею на честь достославного інституту та його керівництва, ударом руки відкоркував пляшку вина, налив стакан вина, випив, крякнув. Підняв руку і кінь швидко підскочив до нього. Боцман поважно усівся на нього, розправив плечі, надів шолом, взяв у рики меча, надів його через плече, простяг руку до виходу. Кінь, що під тягарем Боцмана прогнувся всередині, радісно заіржав та почав спускатися зі сцени, але при цьому він задрав уверх хвіст, зробив вельми поганий звук, хоча і мелодійний, і почав викидати із-під хвоста шарики для пінг-понгу. Декілька десятків шариків заскакали по сцені. Голова профспілки кинувся їх збирати і це доконало глядачів в залі - вони вили від сміху, плакали, валялися на підлозі, падали один на одного.
В залі давно вже не було Боцмана та коня, але поновити атмосферу сірої та нудотної благочинності вже не вдавалося. Представники інших інститутів, схлипуючи від сміху, швидко склали у гірку свої поздоровні адреси та втекли, представники інших підрозділів інститут не могли виступати, бо їх зал освистував. Свято фактично на стадії офіціозу завершилося виступом Боцмана.
Ну, от, я і завершив свої розповіді на заявлену Тему і маю надію, що хоча би трохи підняв настрій тому, хто читав мої слова.
*******
ID:
527265
Рубрика: Проза
дата надходження: 01.10.2014 23:50:52
© дата внесення змiн: 01.10.2014 23:50:52
автор: Левчишин Віктор
Вкажіть причину вашої скарги
|
