Гріх тебе покинути і гріх - любить.
Хай підкажуть мудрі, що там чути?
І без тебе вже мені не жить,
І з тобою вже мені не бути.
Кине осінь картами в траву,
Як ворожка, гляне прямо в очі.
І боюсь сказать тобі "люблю",
Й "не люблю" вже говорить не хочу.
Стогне сумом на вітрах душа,
Стука до твого вікна, як гілка.
Я тобі - ні рідна, ні чужа,
Нам обом - ні солодко, ні гірко.
сподобалось. Та як на мене звучить краще якщо: Гріх покинути тебе і гріх любить, або гріх тебе покинуть, гріх любить.Бо так як є , то трохи кульгає ритм...
які знайомі переживання! Дивлюся на людей, знайомлюся, розмовляю чи читаю вірші і розумію: дуже багато нас покинутих. Із різних причин, та результат один. Питається: якщо ми так кохаємо людей, яких поруч вже нема, а оточуючі не підходять на роль любові всього життя, то як жити? І де (і, головне, ЯК?) шукати ту-єдину-і-неповторну, яка зможе не замінити, а перевершити попереднє маніакальне кохання і прив"язаність?
Чудо) відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00