У кімнаті монотонно полум'я палахкотить,
Вона ж сидить обійнявши власні коліна,
Як завжди зупиняє словами швидкоплинну мить
І мовчки стрибає навколо трампліна.
Назад оглядатись нема уже сенсу,
Усе, що було, хай горить як папір у руках.
Її пробудило усе це із трансу,
Душа розлетілася по кутках...
І сотні говорять: "Не парся, не плач...",
Десятки кричать: "Невдахо, ти скоро впадеш...".
Вона ж стоїть як той нещасний приймач,
Що зовсім уже не має меж.
"Ти сильна" - шепоче щось у душі,
"Так хочеться бути слабкою" - наспівує вітер.
Перегортаються тихо лиш аркуші,
Списані сотнею знайомих літер.
Зараз варто просто вчасно її обійняти,
Без зайвих питань, слів і дотиків,
Її душу просто такою як є сприйняти,
Без дози сучасних наркотиків.
Та поруч не ті, хто цінує за душу,
Не ті, хто співає із нею у такт.
Їй вибратися самостійно потрібно на сушу,
Щоб відчути повністю перемоги смак
Та потім, хай ті, що втекли коли було погано,
Нехай на поріг не приходять, як встане з колін.
Ховали її, псевдо друзі, таки дуже рано,
Штовхали її на нове коло змін.
