Першого червня діти ідуть із байдужого міста,
Залишають бетонні плити, беручи найважливіше.
Хлопці – першу сопілку, дівчата – намисто,
У в’язці – марки, «Робінзон Крузо» і книга віршів.
Діти хотіли б лишити пам'ять,
Але не можуть, і пишуть рідним:
«Батьку, сподіваюсь ти сьогодні не дуже п’яний.
Як там мама, як братик, маленька Ліда?
Сподіваюсь, колись я відшукаю правду,
А якщо не правду, то хоч би віру,
Я думаю, справжній захист там, де
Немає зради і не пахне горілим.
Коли ти молилась, то ворушила устами,
Молись і тепер святому Арсенію.
Я плаваю морем, я став моряком, мамо.
Знаю. Горіти мені у вогняній гієні.
Так, я поганий син. Щонайгірше,
Боюся не бути хорошим батьком.
Але тут мені сняться сни, і ти ще,
Може, колись будеш за мене рада.
Уявляєш, за висотками натягнуто небо,
І хтось кожної ночі вмикає зорі.
Це доводить, що комусь нас дійсно треба,
І хтось боїться, щоб ми не згубились в безодні.
Сподіваюсь, ти все це читаєш,
А якщо не читаєш – то, мабуть, краще.
Люблю тебе. Відправляю листа, і…
Я твій син. Хоча й непутящий.»
ID:
551101
Рубрика: Поезія, Лірика
дата надходження: 13.01.2015 01:10:57
© дата внесення змiн: 13.01.2015 01:10:57
автор: А.Чурай
Вкажіть причину вашої скарги
|
