(з циклу "Різдвяне")Нова радість стала,
Яка не бувала…
Та не було сьогодні ані старої втіхи, ані нової радості у господі Параски. Не мала чим тішитися цего року – ой не мала! Най би скарав Бог кожного з тих нечестивців, хто не гребує забрати у зболеної жінки найсвітлішу надію, хто тисячі таких, як вона, одиноких матерів, лишає без останньої іскри тепла, любові, сподівання, доживати віку на самотині зі своїм горем і тяжкими думками!
Забрали у Параски сина цего року. Забрали навіки і вже ніколи їй не буде ані весело, ані добре, ані святочно. Вже до останнього подиху буде носити у собі глибу чорної, холодної біди, котру неможливо вибілити, не під силу відогріти.
Спочатку спалахнув Майдан – Майдан Гідности – у Кийові. Не могла не пустити свого Павлика туди, бо гідністю не торгуються, бо гідності не стороняться, бо гідність вимагає того, аби її відстояти. А коли то ще гідність твого народу – цілої країни – навіть нема що думати-гадати!
Поїхав. Був на барикадах, був на Інститутській, цілими днями щогодини співав Славень, страшними ночами стояв лицем до лиця з беркутнею, не даючи прорватися до осердя Майдану. Був у будинку Профспілок, світив своїм ліхтариком на концерті Вакарчука, співав гімн рідного народу разом з усіма майданівцями в першу хвилину нового 2014-го. І колядував того року теж на Майдані. І вечеряв там же. Але ж ВЕЧЕРЯВ!
А цего року вже не вечеряє. І на́рік не буде. Вже ніколи не буде вечеряти, і ніде! Хіба, що на Небі за Отчим столом…
Великі солоні краплі падали у немедову Парасчину кутю – не додала меду, бо хотіла, аби гірко їй було і на смак, аби несолодко. Досипала би ще перцю до тої куті, аби в горлі пекло адським вогнем, так, як пече на серці – може би перепекло, може би тілесна мука заглушила душевну і хоч на мить стало легше. Але чи хотіла Параска полегші? Чи хоча б щось їй зараз хотілося, коли утратила єдиного сина, єдину опору, єдину надію свою на все життя?!
Не втримала Павлика і тоді, коли почалися вогні на Сході. Та й чи могла щось вдіяти? З Майдану приїхав на тиждень, потім більше не був дома, аніж був. А там поставив перед фактом, що іде у добровольці.
Господи, як Параска плакала, як просила сина не йти, ніби чуло серце материнське щось недобре! Але Павло мовчки витирав сльози матері, мовчки витирав свої, а потім безперервно повторював тільки одну фразу: "Мамо, простіть, інакше не можу...".
Таки пішов. Від ротації відмовився: казав – я вже навчений, а інший поки навчиться, час мине, а тут треба обороняти-відстоювати кожний, дорогий серцю, сантиметр Української Землі. Час від часу телефонував Парасці, заспокоював – казав, що все добре, що не мерзне (навіть коли було 20 градусів морозу, говорив, що не змерз!), що не голодний (навіть, коли був на передовій коло Дебальцево, куди волонтери заледве могли доставити хоч якісь харчі!), запевняв, що ще трохи і перемога буде за ними (а в цей час уже далеко не перша колона, так званої, російської гуманітарки висвічувала білими боками на кордоні!).
А нині його нема – нема її дорогого Павлика, і вже ніколи не буде! Три тижні тому навіки віддала свою дорогу дитину чорній землиці, холодній землиці. Були побратими, було чи не все село на похороні, були урядовці з району, навіть з області якийсь пан щось там говорив. Але Параска добре того не чула. Не чула нічого ні поза собою, ні у собі. Бо оселився тільки один великий біль у її серці, здавалось, більший за все виднокілля неба і землі, за все безмежжя відчуттів – незміряний нічим біль утрати.
Не вивели з темного заціпеніння Параску ані поштиві постріли, коли опускали домовину у яму, ані перша грудка замерзлої землі, що відухнула глухим звуком, ударившись об кришку синової труни...
Слабенький вогник свічки вже долав останні краплі воску. Вечеря схолола – Параска так і не змогла торкнутися її. Та й і яка там вечеря? Несолодка кутя і суха картопля, навіть не пообирана від лушпиння? А ще грибна юшка – юшка мусила бути, бо її так любив Павлик! Зо три рази додавала добавки, поки вечеряли…
Ще трішки і свічка догорить, ще трішки і кімнату поглине темрява – така сама чорна, як мука у Парасчиному серці. І буде чорно, чорно і тихо навіть тоді, коли під вікно прийдуть колядники (не будуть обминати хату Героя України!), аби звістити про «нову радість». Але нема вже для передчасно постарілої Параски ані радості, ані доброї новини – най Бог простить, – нема і вже не буде! Не в її господі, не в її серці, а десь інде –
Над вертепом звізда ясна
На весь світ засіяла!Січень 2015 р.
Як же Ви, дорога моя Лесю, написали про нашу біду народну! У традиціях великого нашого галицького красного письменницва: Марка Черемшини, Стефаника...
А я Вам хочу принагідно подарувати різдвяну пісню: пощастило вчора одержати хороший запис у потрібному форматі.http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=551579
А до Вашої новели у мене виникло невеличке зауваження, за яке наперед прошу вибачити, якщо воно здасться Вам недоречним. Мені здається, мами наших Воїнів Світла не такі вже старі, як Ваша "стара Параска". Їм 40-45-50, ще молоді жінки за сучасним уявленням про вік. Це ніяким чином не міняє мого ставлення до змальованої Вами нашої спільної трагедії і особливо до того особистого горя, що впало на осиротілі сім'ї.
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Пісня - чудова! Дякую, п. Таню, за прекрасну творчість. Такі слова, такі пісні умиротворюють серце...
Щодо Вашого зауваження - малась на увазі не старість фізіологічна, а та передчасна старість, що сходить на людину, котру спіткало страшне горе. Але дослухалась до Вашої зауваги і дещо змінила, аби не сприймалось так однозначно.
Ще раз дякую Вам за уважність прочитання, за проймання сими рядками і, звичайно, за святочну пісню!
Христос народився!
Гірко... Боляче... Щемно...
Більше писати не можу... Плачу...
Леся Геник відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
За сльози - вибачте. Завжди зичу Вам тільки щасливих сліз...
Та що вдієш - зараз воно якось так.
Усім.
Щодня.
Дай, Боже, миру нашій зболеній Землі.
І хай щасливіють матері своїми дітьми!
Дякую Вам...
Плачу і надто переймаюся, Лесю. То наші діти, брати, батьки... Господи, втихомирь чужинців! 
