Перевесло в житті сплела мати
Щоб діток до купоньки зв’язати,
У тугий , родинний, міцний сніп
Наставити в полі житніх кіп.
Кіп широких і високих, до небес
Щоб на них дивився люд увесь,
Золоте зерно хотіла зберегти
Щоб по світу не розвіяли вітри.
Осінь щоб дощами не мочила
Вітами вербовими прикрила,
Та забула, а чи не хотіла мати
Навкруг кіп стерню суху зарати.
Вдарив грім і спалахнула блискавиця
В полі загорілася суха стерниця,
Не було навкруг ніде криниці
Щоби зачерпнути в ній водиці.
І вогні пекучі копи спопелили
Попелом покрилось поле, засивіло
Вітри зерно стигле поро звіяли
Вербоньки над рікою заплакали.
Не зібрати матері зернят ніколи
Круг полів розвіяних довкола,
Дутими, неситими вітрами
На стежках порослими тернами.
Перевесло сплела з жита мити
Та й не змогла сніпочків зв’язати,
Розвіяла по полі їх зла вітряниця
Стежки-доріжки розмила водиця.
