коли сонце твоїх думок
ховається глибоко в твоїй голові,
і загравою востаннє кидає тіні на гори твоїх мізків,
ти розумієш істину холодної ночі.
не хочеться жити так.
хочеться знову відчути день
і співати тілом, душею і духом живої волі.
але ніч, холод, срібний птах Місяць
і лякаюча невідомість темряви наповнюють єство,
і твоє Я виходить на двобій проти темряви.
ти сходиш на вершину,
а за тобою повзуть примари,
виліплені ніччю твого життя —
звиваються зміями й сичать,
тріщать кістками трухлих тіл.
вони то стогнуть, зі слізьми молячи простити їх,
а то регочуть, скрегочучи зубами.
весь час у них на вустах твоє ім’я.
від них не втекти.
молиш ти:
«о Володарю Всесвіту,
засвіти небо вогнями великого Сонця!»
ось стоїш на вершині.
сонця немає.
примари зла плюють ядом і облизують твоє незахищене тіло.
вони глузують з тебе і вивергають сморід плоті зла,
скрегочучи зубами, хором сичать:
«ти навіки наш-ш-ш...»
з останніх сил власної волі
ти випромінюєш молитву духу життя —
і музика світла наповнює тебе зсередини,
немов народжується дитя в пустій шкарлупі смерті.
сонце встає з-за гір, зі сходу твого життя,
і гори твоїх мізків пронизує
червона стрічка язика світлих думок.
ти на вершині.
простягнувши руки у мольбі, ловиш живий промінь,
і вмілими рухами скульптора швидко виліплюєш
меч істинного живого слова.
кружляюча всю ніч біля тебе наволоч
відчуває вже власний страх,
і тарганами кидається з гори врізнобіч.
але марно.
меч караючою силою світла
досягає і нищить, розтинаючи темності.
божественний день настав.
світлий круг у блакитному небі осяює тебе, друже.
зі зброєю у руках ти стоїш на вершині
і славиш співом Всемогутнього.
у славі Божого Неба, на вершині гір твоїх мізків
сяєш променистим полум’ям живої любові.
і сонце твоїх думок високо,
високо в Небі.
