Ти вбила мене в со̀бі,
спогади закарбувались прозорим льодом,
живем очима інших, мов сліпі
і помираєм в них, трохи згодом.
Ти вбила мене, так холоднокровно.
Джек-Різник перед тобою знімає капелюха,
кричим цими історіями, так безмовно
секундно завмерли, щоб почути - чужі вуха.
Ти вбила мене без співчутливих слів,
хоча, звідки мені тепер знати,
або докором сумління - мовчанням перехожих днів,
які прийняли форму щоденних ґратів.
Так буває, що найсвітліші плями -
залишають найтемніший слід, як смола.
Тепер зрозумів. Не треба занадто сильно.
Дійшло. Не треба любити до нестями,
бо, смола має властивість закипати,
коли та, що недавно бу̀ла
стане тою, що колись була̀.
Але...
Вбий мене в собі, ще один раз.
І тоді я тебе - авжеж.
Без слів на вітер - образливих фраз.
Ти мене вбила : я тебе теж.
