Ну що ж ти завмер, мій Збентежений Сонячний Зайцю?
Біжи - не спиняйся! - крізь цю запізнілу весну.
Так ніжно торкається губ бірюзовими пальцями
некошене небо, мене позбавляючи сну.
І з розуму зводить кульбаб, наближаючи літо.
Відчинених вікон медові тремтять вітражі.
І падають зорі - у чашку із надписом "Lipton".
Й даремно з екранів чужі виглядають ЧУЖІ.
І місто не місто - зелене розгойдане море,
де сонце спікає бруківки гарячі коржі.
А світ - такий справжній, неначе народжений вчора...
Лиш ми - міражі...
цікава реальність і ще більш інтересне визначення нас. читав - кожне слово ваше факт, не рукою - серцем можна торкнутися. і більш реального - годі знайти, якщо ще згадати його, слова, первинність.
але ви так обіграли такі знайомі образи, такі картинки вималювали - зачитався, як той полохливий фантомчик.
а спробуй вами не зачитатися!
Так, Улянко, і мій Сонячний Заєць збентежений - весна в своєму найпрекраснішому квіті, саме час вистрибувати від захвату од тієї краси, а ти ходиш з пригніченим серцем, і хтозна: ти це чи не ти вже...
Спасибо! Вы напомнили про лето! 
Про коржи взагалі супер, аж їсти захотілося 
