Він не бажає їй пухнастих снів,
набридла іграшка, нехай інша говорить,
до першої осені і холодних дощів,
поки, один одного знов не спотворять.
Замість солодких слів він почує гіркі,
які жалять, немов найсердитіша бджола,
з букетом виправдовувань: " Ми не такі",
напруживши всі мязи блідого чола.
Замучені очі більше ніколи не побачать,
як бачили тоді, світлом на дні.
Самотні лави вже нічого не значать,
так, і пустують собі вдалині.
Його залиті скроні плавають в алкоголі,
вона рве на собі молоде волосся,
Обидва вільні - всередині позбавлені волі,
І начебто того дня все обійшлося.
Та, прийде мить - закінчиться пластмасовий терор,
вона не вбивця - він не жертва,
і навпаки, без дешевих бутафор.
Виберуть інших, щоб минулих стерти.
