Ти мрієш до Філадельфії та пахнеш кавою,
Мокрі ноги в траву на світанку і море, багато моря,
Наче з горя люди втрачають здоровий глузд,
Так у мені волошки із медом - такий ти на смак
Напевно
Мав бути, стояти роззутим, ходити босоніж,
Та тут тумани, не море, не океани,
І холодно.
Ти мрієш в Іспанії і настільки красиві у тебе очі
Наскільки бувають лише в іспанців,
Жити в Мадриді,
Літати на крилах і зупиняти миті,
Банально, зашкалює температура тіла, піску
Бо ж ми серед вітру, пишем листи собі
Через десяток років,
Ми навчимося вставати о сьомій,
І нас хвилювати будуть лише наші діти,
Та скільки іще лишилось прожити.
А з дахів падають голуби
На наших підвіконнях живуть безсмертні історії...
Ми всього лиш слухаєм гучно музику,
Говоримо довго
Про літаки, про Мадрид, Філадальфію,
Кого не любили і кого так палко кохали,
Казали, що нічого не вийшло,
Як горіли вірші,
Як нічого від нас не лишилось більше
Відтоді,
А зараз знову вчимося ходити,
Забуваєм минуле аби почати,
Кохати настільки багато кохати,
Та я лиш хочу зеленого чаю і танцювати...
