І коли ти покинеш оцю країну,
віддиратимеш спомини, ніби шкіру,
що в орнаменті стигне, немов зміїна,
під краплинами крові, шматками віри –
знай, що це назавжди, бо рубці ніколи
оксамитом не стануть: вони, як стигми.
Що зростається, – інколи на ікони
схоже більше, аніж на прийдешні рими.
Тож давай, позбувайся того, що маєш!
Відривайся, прискорюй цей рух нестямно!
До уявного сонця злітай і майже
ти здолаєш, але не відпустить лямка –
твоя пам‘ять: пругка, аморфна, первісна.
Її вистачить, наче для коней збруї.
І коли тобі стане десь вкотре тісно,
цю країну, прошу, не пригадуй всує.
травень 2015
Сподобалося ,але у вірші стільки болю,сумного застереження!Дуже незвичайно і поетично!
Надія Позняк відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Любо! Дуже вдячна за розуміння цього вірша. Писала,ніби доводила теорему за принципом "від супротивного", - так писалося. Інколи здається, що Україна здатна тільки народжувати дітей, які розпорошуються по світу, а мати все в злиднях.