Остання цивілізація – останній наш притулок, де ми можемо сховатись від всіх наших внутрішніх турбот та емоцій. Країни та імперії з’являються на мапах і зникають з бігом історії, та ми живемо вічно. Людство – це як прострочена пачка чіпсів на полиці супермаркету зі знижкою у 30%. Ми знаємо, що цим можна отруїтися та все одно купуємо цю срань. Ракова пухлина не виліковна – та ми й до лікаря не ходили. Ми знаємо, що вона є, але не знаємо коли годинник проб’є ту годину і стрілки завмруть в одній позиції. Я десь вичитав в інтернеті, що шанси вижити 50/50. Тобто до пункту, від якого ми можемо відштовхнутись і виплисти на поверхню ми можемо не дожити.
Магазин закривається рівно о 23й годині, в неділю о 18й. Сьогодні ж не неділя? Ми ще ж встигаємо зробити останню покупку? Прострочені чіпси та пачку сигарет. Залити це все дешевою кавою з автомату і просто дивитись на під’їзд будинку, рахуючи скільки людей входить і виходить на протязі однієї години. У нас там навіть ніхто не живе. Навпроти цього під’їзду просто є лавка зі спинкою. Тут кайфово сидіти.
Я сиджу тверезий і втикаю в небо та досліджую власний світ. В цей вечір кольорів не дуже багато – все потьмяніло – лише чорний чи синій та жовті ліхтарі освічують маленький райончик. Кілька тіпів на восьмому поверсі вже в третє виходять покурити і я мимоволі дістаю третю аби закурити з ними. А може й затягнеться якась цікава розмова. Хм… Не думаю – вони занадто високо і вже надто пізно, щоб кричати до них.
Я впевнений, що все буде добре і я готуюсь до того, що прийде один десь і всі наші проблеми просто зникнуть з лиця землі. От тільки – халепа. Проблем то в мене не має. Я просто хочу до дому. До безпечного притулку, де мене в принципі то й ніхто не чекає. Де лише тиша та спокій.
Я впав вниз і відкрив двері та поглянув вгору аби побачити зірки, яких вже так давно не бачив. Мені так тихо і спокійно вдома. Мені так затишно і так приємно засинати під шум вітру та звуки комарів які літають постійно навколо мене – суки. Але все ж мій власний світ став моїм власним домом. І реальність вже перестала мене дивувати. Я просто почав від неї кайфувати. Кожна дрібничка набрала свого магічного звуку, кольору та значення. І вже ніщо не має значення.
Мій намет стоїть в кількох кроках від мене і пустує. А я лежу біля вогнища і не можу відвести погляд від неба. Все настільки просто та елементарно – це просто небо, просто зірки, просто ніч.
Я вдома, блін.
