Усе дається у роботі,
у сьомому, буває, поті
або кебетою гряде.
А терміноване до раю,
кубітою не повертає.
І не зови, бо не прийде.
Майбутнє наше – забобони
у карамелі негліже,
яке уява береже.
Все, уподібнене канону,
лишає Муза Робінзону,
якому солоно уже,
коли ще П’ятниці немає,
коза у горах не гуляє,
і на городі – цілина,
нема солодкої любові,
коліна зідрані до кро́ві,
і лиш на обрії – мана.
І вимальовує уява,
що доля наша нелукава
ще подарує чудеса.
І віруємо, як у суще,
своє немислиме грядуще,
як-то дешева ковбаса.
Немає ні душі, ні плоті
у тому, що дає на потім
іще не п’яна голова,
яка уміє солодити
усе, що має забродити,
коли слова – одна халва.
Мораль цієї баєчки одна -
Не слід тій голові хмеліти
хоч від халви, хоч від вина!
