Моя осінь пахне падолистом
З жовтогарячих, недосЯгнених надій.
Я з нього вироблю собі намисто
І одягну, прямуючи до мрій.
Кава й кориця – все, що зараз треба.
Я в теплу ковдру одягну свої думки.
І з арсеналом цим, прямую просто неба,
Зібгавши з мозку, зайві «будяки».
Кружляє листя вальс, тримаючись за вітер.
І сонце, жартома, їх радує теплом.
Такі вони щасливі, немов єдині в світі,
Прощаючись птахи, махають всім крилом.
У реверансі всім, вже квіти похилились,
І небо ось в сльозах, від всього навкруги.
На цю романтику, з віконечка дивилась,
Спираючись в плече осінньої нудьги.
Я загорнусь міцніш. І з мріями по хаті
Буду кружлять в думках, у споминах своїх.
Нехай вони старі і трішечки горбаті,
Немає щастю меж, як викликають сміх.