За ті постарілі обличчя, що, як сухі метеликові крильця, готові скоро відлетіти,
За ті голубці, які вона винесла в тарілці нашому втомленому водієві,
За слова: «Все було б інакше, якби він тоді одружився з тобою»,
За боязкі доторки загрубілим пальцем до екрану смартфона,
За напхані в дорогу непідйомні торби, від яких неможливо відмовитись,
За розпухлі фотоальбоми, де перемішалися онуки й правнуки з усіх родових гілок (як вони пам’ятають, хто є хто?),
За ту худеньку незрячу кицю у дворі, яка, певне, не дотягне до кінця року,
За втрачену жвавість ходи і почуттів,
За сльози, які завжди напоготові,
За тишу маленьких міст, які існують століттями і згадувались ще в літописах,
За чорно-білі дитячі фото тебе і твоїх друзів, де всі ще разом і сміються,
За вишиті рушники й сорочки,
За матір Божу у квітах на кожному повороті дороги,
За «всіх і все», як співають у церкві..
І за ту нещасну кицю...
Вікторія Торон
Цікаво, Вікторіє! Спочатку сприймається як тост, а в кінці як молитва)Ціле життя у вірші... і постарілі обличчя, і розпухлі фотоальбоми, і навіть нещасна киця. Все залишає відбиток у небайдужій душі творчої людини.
Вікторія Т. відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Часом прості зустрічі викликають навалу почуттів, з якими важко справитись.Дякую.
