|
Скучно, нудно… Як розрадити цю нудоту?.. Комп’ютер – це, звичайно, вихід, але він не соратник, бо працює лише на себе. Йому через годину вже начхати на твій тиск. Затягує, немов у прірву.
Однодумців, як виявляється, не так і багато… А спілкування з недавніми приятелями та колегами тепер призводить не тільки до головного болю, ще й до серцевого. Навіть не віч-на-віч, а віртуальне. І навіть не спілкування, а випадково побачена публікація. Це ж він, комп’ютер, і нагадує: дивись, мовляв, що твої «друзі» тепер пишуть. Іноді хочеться негайно вийти з того кола, та зустрінеш в коментарях якогось однодумця і зрадієш, не тільки мене страхають ці перетворення в свідомості тієї людини. Дякувати Богу, що «аватарка» та ж лишилася і ще не лякає камуфляжом. Бо одна знайома якось бідкалася. Поїхала в село до батьків під Воронеж, а там, каже, наче всі подуріли. І старі і малі одяглися в колір «хаки». У старого батька всі майки та футболки стали камуфльованими. Посварила його, наплакалася, та й через кілька днів повернулася назад до Сєвєродонецька. Бо не вистачило сил вислуховувати маячню родичів.
А зі мною – все навпаки. Потяг не довіз навіть до Чонгару, викинув на крайній зупинці. Далі, мовляв, уже – твої справи. Добре, що зберігся телефон Уршена. Подзвонила, хлопець зустрів біля вагону й доставив додому в Крим, як цяцьку з бемського скла. Лише до віконця на таможні вискочила, коли підійшла черга.
Після майже місяця щедрої гостини у родичів та друзів на батьківщині схаменулася і нагадала собі: а чи не загостювалася ти, Галю? Може пора і честь знати? Хоч і не з усіма зустрілася, і не всім встигла навіть зателефонувати. Мабуть образилися...
З недавніх часів комфорт та ідилію лише дома і відчуваю – з собою ж любою. Та чогось сьогодні нудно і скучно. Поїду до моря… Воно теж наразі самотнє, можливо скрасимо один одному годину-дві.
На березі на всю цвітуть кульбаби. Квітнуть самі для себе. Для віночків на голови дівчаток та на варення (і це ж треба було комусь подати таку ідею) – те цвітіння уже в минулому. В кінці осені у квіток відкрилося друге дихання, нехай не такими пишними кулями розцвіли, а настільки вистачило сили, та все ж раді тим, що ще й когось трохи потішать. Он вже якась «галя» нахилилася і фоткає на мобільний… Не виключено, що ще й «ммс» комусь відправить в ті краї, де про якесь цвітіння вже ніхто й не підозрює.
Море теж насолоджується тишею набережної. Лише самотній рибалка сидить нерухомо на молі. Хай собі сидить, нехай надіється, але все одно нічого не впіймає. Море про це знає певно.
Чаєчка ходить вздовж берегової хвилі. Вітер підганяє її в спину, іноді аж пір’я в складених опахалах крил підіймає – здається, ось-ось вискубне. Птаха повертається до вітру очима, дорікає поглядом і знову продовжує повільно ступати далі. А он ще дві сіренькі качечки погойдуються на хвилях. Парочка: Мартин та Одарочка… З-за мису Керменчик повисували у воду носи іще два: Тюбек та Лукул. Допитливі занадто…
Вода грає темно-зеленими барвами, на ній біленькі бурунці, немов ягнята в лузі. Море чисте, холодне, до всього байдуже. Нема з кого змивати бруд з потом, нема перед ким кланятися. А перед ким йому прогинатися? Перед людьми? Всі вони тимчасові: прийшли і пішли. А воно, море, вічне…
Дістаю з під куртки шалик, закутуюся, зав’язавши назад кінчиками, щоб вітер не шмагав ними по обличчі. Запізно згадала про нього (шалика), він (вітер) вже гарно надув і голову, і у вуха. Це ж година, напевно, вже пролетіла… Повертаюся назад на автостанцію. Автобуси на маршрути виходять вже через раз, бо ж відпочиваючих немає, а для місцевих - і тих рейсів, що лишилися, забагато. То ж коли буде найближчий – хто його знає? А пішки йти далекувато…
Зайшла до невеличкої зали очікування, не стояти ж на протязі. Але… в залі сидить один єдиний дідок. По тому, як у нього заблищали очі і дідок весь стрепенувся, здогадалася, що вже з ним пересікалися. Буде липнути… Наче ж іще нівроку, а чомусь чоловіки, яким вже далеко за… не дають проходу. А для чого ж їм ровесниці? Зробила вигляд, що зацікавилася розкладом руху, примружила очі, бо окуляри забула дома, нічого не побачила і, буцім розчарувавшись, поспішно вийшла із зали. Довелося ховатися від вітру за рогом будівлі автостанції. Пританцьовувала, щоб не задубіти, допоки не подали на посадку автобус.
Підняла на сходинку ногу, відчула постріл у крижах і згадала, що пояс з собачої вовни лежить у шафі. Для чого купувала? Тепер доведеться викручувати руки і самій натирати поперек мазюкою. Можливо, той дідок і був би якраз в нагоді…
31.10.2015
ID:
617461
Рубрика: Проза
дата надходження: 31.10.2015 20:08:46
© дата внесення змiн: 02.11.2015 15:36:12
автор: Галина_Литовченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
