У місячнім сяйві я бачив картину
Вона невідступно скувала мене -
Що я проводжав тебе милу, єдину
Нічною стежиною в літо хмільне.
Все було насправді, і темрява ночі
Ховала від мене перлину лиця,
Та місяць раптово від неба відскочив
Відкривши мені всю тебе до кінця.
Тоненька стежина текла і петляла
Проносячи нас крізь зелені гаї.
Я просто мовчав і ти просто мовчала
І тишу цю дзвінко пили солов'ї.
Рука на руці, у долоні долоня,
В них пульсу ритмічний, прискорений біг.
І темних дерев нас вінчала корона,
І роси стелились тихенько до ніг.
А місячне сяйво лилося, лилося
І губи твої шепотіли щось знов -
Барвінком духмяним так пахло волосся
І серце вдихало парфуми розмов.
Спліталися руки, торкаючись п'янко
Розрядом іскристим замкнувши плюси,
І ніч не хотіла здаватися ранку,
І вітер стихав від твоєї краси.
Я щось говорив розкидаючи жарти,
А в небі навколо горіли світи,
Крізь тонку бавовну проносився жар твій
Та ми через нього зуміли пройти.
А верби навколо тулились до кленів
Зронивши волосся у сутінки вод,
І очі твої променіли зеленим,
Замріяно дивлячись в цей хоровод.
Можливо там мавка сиділа на гіллі
Чаруючи тих, хто в гаях заблукав,
Та я не зважав, бо пелюсточки лілій
Як символ надії для тебе шукав.
Навколо все стихло, діброва заснула
Закінчився час цих чарівних забав.
Ти ніби верба до грудей пригорнулась,
А я наче клен ніжний стан обіймав.
І час загубився в нічному тумані
Хвилини застигли і місяць погас -
З усіх свої сил він відтягував ранок
І темним покровом закутував нас...
Та я просинаюсь. Ось місяць на небі.
Проміння його проникає у сни.
О, місячне сяйво! Не треба, не треба
Мені малювати картини весни...