«З сієї то весі, з сих то вулиць
виводить сліпця небесний вчитель.
Повернемось же і ми з ним
в дім наш.»
(Григорій Сковорода)
Я жив у місті,
Яке збудував вітер.
Нагромадив кам’яниці-прихистки
Для людей-номадів,
Що звикли ховатись під землю
І накривати голову очеретом.
Тепер камінь вітру-масона -
Каменяра вільного.
Він гуляє вулицями
Разом з кудлатими псами -
Чорними розенкрейцерами,
Волохатими Фаустами.
Ратуша й храми, дзвіниці й пивниці
Збудовані з дикого каменя -
Такого дикого, що навіть пікти
Здаються поруч з ним джентльменами
Чи то просто есквайрами, чи то лендлордами
Епохи цнотливої Вікторіанської
(Civitas erit victoria in aeterna!)
Я жив у місті,
Де вітер був лорд-мером
І вуличним музикантом,
Награючи свої безнадійні мелодії
Катеринкою межичасся,
Я жив в столиці
Короля без імені і титулів
І навіть без тіні.
Місто вічного холоду,
(Не Единбург Семи Вітрів - ні)
Де будинки не затишок,
А лише фортеці
Вождів
Гордих крижанооких кланів.
А під ногами планета,
А під планетою порожнеча
Нескінченна і темна,
Як комірчини у місті,
Яке будував вітер.
Я жив у місті.
Я жив.
Враховуючи сьогоднішній вигляд міст, які є - це враховувати не тільки колишній СРСР, а й решта світу - можна сказати, що фраза "Я жив у місті. Я жив." відноситься до тієї культури, що іде в минуле, до всього того, що ми забуваємо, ба навіть - не хочемо згадувати, якщо так стається...
Тому тяжко таке думати, тяжко... А сам вірш не тільки крутий, а й насторожливий...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Мабуть, для поета більшого і не треба... Щось таке високе і космічне вгадується в цих рядках, якесь містичне переплетення епох, віяння сивої давнини... Гарно, глибоко!
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Життя у дружбі з вітром - мером чиясь примха, чиясь химера...шукати світла за небокраєм ми ще не вміємо чи не встигаємо,
а Всесвіт кидає лиш пітьму,
бо вже пабридли такі ми Йому...
Шон Маклех відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00