Коли я бачу, як приходить ранок,
І бачу квіти влітку й навесні,
То розумію, як мені ще рано
Впускати в свою душу мертвий сніг.
Тримаю небо, щоб йому не впасти,
Шукаю слово, щоб знайти себе,
А ще жалкую, що не можу вкрасти
Оте бездоння світло-голубе...
Метеорити зовсім не лякають,
Колайдери не сняться уночі.
І не боюсь нічого вже, бо знаю:
Від себе не сховатись на печі.
Перемовчу, по-своєму покрою,
Лекала поламавши назавжди,
І весняною дикою водою
Я позмиваю всі старі сліди.
Щоб знову відродитися з туману,
Порину з головою у жита
І польову ромашку, в міру п'яну,
Я прихилю до нового життя...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Минуле нам нічого не пробачить,
А втрачене - гарячими слізьми
Іще не раз приховано заплаче,
Як марево, як сон, в якому ми...
- - -
... 
