Єдине, що я робив протягом цього місяця, так це чимало пив та у проміжках часу, коли ще мої пальці були здатні тримати ручку, писав другосортні невеличкі розповіді та віршики. А взагалі, можна було сказати, що справи йшли непогано. Місяць тому був виданий мій доволі непоганий роман. І за нього я отримав неабиякий гонорар. Завдяки цім грошам я проплатив своє помешкання на кілька місяців наперед, і зараз міг собі дозволити величезну кількість пиття та якісний тютюн. Зазвичай я жив від публікації до публікації. Ті мої розповіді, що друкувалися в різних журналах і газетах, приносили мені гроші на винаймане помешкання та харчі, хоча варто зазначити, що їжу я купляв простеньку, в плані “попоїсти” я був невибагливий. Але зараз я міг собі дозволити значно більше. Як отримав гонорар, я одразу направився до крамниці, та прикупив собі дорогий видний костюм, черевики й чорне пальто, адже моє старе вже не мало жодного вигляду. Тепер же ж я прокидався, відкривав чергову пляшку недорого вина (все ж таки не звик я до дорогих напоїв), скручував цигарку, та починав пити й курити від самого ранку. Винаймав я невеличке, хоч і двокімнатне помешкання, майже в центрі міста. Чесно кажучи, я не мав потреби у двокімнатних покоях, проте це було перше-ліпше, що я знайшов, як приїхав до столиці. Та й ґазда не просила багато грошей. Їй аби бодай платили невеличку ренту. Жив я в цій квартирі вже два роки, саме як переїхав, так і почав писати свій роман, що мені приніс гроші. В одній кімнаті стояв невеликий стіл, за яким могло вміститися до шести осіб, кілька стільців та канапа. В иншій ж стояло моєє ліжко та чорне фортепіано. Грати я на ньому любив, та й взагалі я грав доволі добре, не набагато гірше, ніж писав своїї творики. Але як тільки надрукували мій роман у журналі, як тільки за деякий час видали мою книгу, як тільки моє прізвище з'явилося на прилавках книгарень, як тільки воно почало обговорювати у літературних колах, я зрозумів, що втратив сенс свого існування. Це була моя мрія, та як тільки вона здійснилася, я усвідомив, що більше не маю жодної мети. Мене почала заповнювати порожнеча, Натхнення, енергія, сили мене полишали. Серед десятків тих творів, що я був писав тепер вечорами, за кращого випадку, лише один був гідний місця в літературному журналі. Я зрозумів, що насправді моє життя порожнє та тепер не має жодного сенсу, я зрозумів, що на відміну від моїх розповідей, я живу скучно і беззмістовно. Взагалі не хотілося нічого, окрім як пити та курити. Я вже перестав ходити до крамниці неподалік будинку, адже продавець, як тільки бачив, що я заходжу, починав одразу витягати теє пійло, що я завжди купляв. Кілька разів на тиждень, до мене заходив мій гарний знайомий Марк, що приводив із собою щоразу різних дівчат. Він теж був письменником, але у більшій мірі, на відміну од мене, був поетом. Проте більше нас нічого з ним не поєднувало. Ми сідали за стіл, пили вино та обговорювали події, зокрема літературні, що траплялися. Дівчатам імпонувало те, що вони сиділи в компанії письменників, у літературному гурті. Зазвичай вони просто мовчали, пили вино та слухали наші розмови й час від часу поглядали на нас. Аби їх вразити, вистачало прочитати навіть найгірший вірш, або найгіршу розповідь. Сам факт того, що дівчата знаходяться, як їм здавалося, у “високому колі”, їм вже приносив неабияке задоволення. Опісля кількох випитих пляшок вина, лишалося лише зіграти на фортепіяно, та дівчата танули, як лід на сонці. Під кінець вечора ми розходилися по різних кімнатах, та проводили разом панночками ніч. Вранці Марк проводжав жінок, а я знову починав пити. Пив, поки не скінчиться вино, поки не стане погано, а потім знову відкривав нове, або йшов до магазину. Дивлячись у вікно на засніжену вулицю, паливши своїї цигарки, я намагався відшукати сенс свого життя. Але даремно, нічого не виходило. Можна було сказати, що я, в свої двадцять п'ять, так і не пізнав того щастя, про яке успішно пишу у своїх розповідях. Навіть не розумію, як я можу так описувати кохання, якого не маю, що ті дівчата, яких приводить Марк, так захоплюються моїми творами, що в них аж виступають сльози на очах. Сьогодні, до речі, вони теж мали прийти. Марк вчора розповідав, що познайомився з якимись “інститутками” - так він їх називав, які так і кортять наживо поспілкуватися із справжніми письменниками, з творами яких, на диво, вони навіть були знайомі. Незважаючи, що панночки нові, але я був переконаний, що все піде за старим сценарієм: вино, декламування віршів і новел, музика та ніч разом. Нічого нового, жодного розмаїття. Я навіть був розчарований, що не можна багато випити вранці, бо треба ж було ввечері бути спроможнім бодай двері їм відчинити. Я ходив із кута в кут, та не розумів, чим ще можна було зайнятися під час очікування їх приходу, окрім як пити. Натхнення писати або грати на фортепіано, в мене не було жодного.
Якось минув час, та вже звечоріло. У двері постукали — то був Марк із двома дівчатами. Але одна з них чимось відрізнялася од колишніх. По-перше тим, що вона одразу себе вільно почувалася. Звали її Марічкою. Вона була темна, як ніч: вона мала чорне волосся й чорні розумні веселі очі. Вона була стрункою та граціозною. Друга, її подружка, Ганна, не вирізнялася від тих, хто до нас приходив. На тлі Марічки, дівчина була тьмяною та нецікавою. Я розпалив камін, ми сіли за стіл і почали обговорювати літературні події, і вперше в житті, в цій кімнаті хтось зміг підтримати нашу розмову. Цією людиною стала саме темна дівчинка. Вона долучалася до дискусій, обговорювала разом зі мною та Марком ті події, що відбулися, й ті твори, що були нещодавно надруковані. Друга ж сиділа поруч із моїм знайомим уже в обіймах, та тихенько слухала, поглядаючи в очі то Маркові, то своїй подружці. Але за кілька хвилин дещо сталося.
- Вибачте, але мені абсолютно не подобаються ваші вірші. Проза у вас ще непогана, проте вірші, особливо ті, що були надруковані минулого тижня, мало того, що абсолютно нещирі, так іще й написані надто звичайнісенько. Таких віршів, перепрошую, тисячі. Але ваші надрукували лише через прізвище автора. - звернулася до мене Марічка.
Я був шокований її словами. Вона перша людина в цій квартирі, яку не вразили мої, по-правді кажучи, дійсно другосортні вірші. І вона стала першою людиною, яка осмілилася настільки різко виразитися у бік моєї творчості. Марк здивовано подивився на мене, очікуючи на мою реакцію.
- Чого це вони нещирі?! - я не знайшов нічого, що відповісти, окрім цієї фрази.
- Того, що читаючи їх, одразу стає зрозумілим, що ви не знаєте тих почуттів, за які пишете.
- І що, вам не подобається жоден із моїх віршів?! - здивовано запитав у дівчини?
Насправді серед ваших віршів є кілька гарних, але дуже небагато. Все инше, я повторюся, не відрізняється від рядових творів поетів-початківців.
Через надмірну впевненість своєї опонентки, я розгубився. Зі мною ще такого не ставалося, щоб дівчина критикувала мої твори. Зазвичай все навпаки. Але варто було визнати, що Марічка мала рацію. Вірші в мене дійсно виходили посередні.
- Зате він дуже гарно грає на фортепіано. - заступився за мене Марк, - Друже, зіграй нам щось будь ласка! - договорив хлопець, та подивився із приємною посмішкою на Ганну.
Це була гарна ідея, адже варто було розрядити атмосферу, Марічка заінтриговано слідкувала за тим, як я встаю зі столу та йду до фортепіяна. Зіграв я кілька вальсів Шопена, та зіграв їх гарно, незважаючи на те, що пальці від алкоголю вже значно гірше слухалися мозку. Але цікаво те, що я помітив, що під час своєї гри перед невеличкою публікою, я вперше хвилювався. І що найдивовижніше, так це те, що хвилювався я через те, чи сподобається моя гра Марічці. Чи не почне вона знову критикувати те, що заповнювало моє, хоч і порожнє, життя.
- Браво, браво. Грати на фортепіяно вам вдається набагато краще, ніж писати вірші! Ви справжнісінький маестро! - зааплодувала Марічка. І варто сказати, що я відразу розслабився. Почувши її схвальний відгук, у мене наче тягар з душі спав.
Наш вечір продовжувався, ми далі обговорювали літературу, та потім перейшли до буденних питань. Мені настільки стало цікаво спілкуватися із дівчиною, яка завітала у гості, що я навіть поцікавився її життям, і навіть спитав, чим вона займається в інституті. До цього, я ніколи не цікавився життям тих панночок, яких приводив Марк. Марічка, у вільній розкованій манері, із веселими очима, почала захоплено розповідати про те, чим займається у навчальний та позанавчальний час. І що цікаво, я не з меншим захопленням її слухав. По-трохи наближався час, коли зазвичай ми з Марком розходилися по кімнатах, він це розумів, тому все частіше починав поглядати на годинник, одночасно зітхаючи, даючи зрозуміти всім присутнім про його бажання лягати спати, що й помітила чорнява дівчина.
- Хлопці, вже пізній час. Нам було дуже приємно провести час у вашій компанії, але певно, що нам із Ганною вже варто збиратися та йти додому. - встала дівчина зі столу.
Всі вони так говорять, навіть і якщо хочуть лишитися. Якщо по Ганні було видно, що вона вже настільки прилипла до Марка, що не хоче нікуди йти, то по Марічці важко було зрозуміти її справжніх намірів. Зазвичай в таких випадках брав слово мій знайомий та швидко переконував дівчат у тому, що немає жодної необхідності вертатися додому настільки пізно. Я мав сумніви, чи зможе він це зробити цього разу, але на мій подив, це йому вдалося навіть легше, ніж я думав. Марічка недовго противилася, і практично відразу погодилася, коли вже Ганна долучилася до слів Марка, підтримавши пропозицію заночувати у нас. Ми розійшлися по кімнатах, але чорнява пані навіть і не збиралася лягати спати. Вона сіла на підвіконня, витягла з портсигару цигарку та закурила.
- Скажи, ти вважаєш себе щасливою людиною? Тільки не бреши. - неочікувано для мене, дівчина перейшла на “ти”, та задала, як на мене, надто безтактне питання. - Відкрий будь ласка ще одну пляшку вина. - попросила мене Марічка, вказавши рукою на напій, що стояв у мене на столі. Я був спантеличений од її прямоти та від того, наскільки вільно вона поводилася у моєму помешканні. Зазвичай з дівчат й слова не витягнеш, вони воліють ліпше мовчки слухати письменників, ніж вступати з ними в розмову, а тут — навпаки. Мене це хвилювало, проте, водночас подобалося. Вона була дійсно, не така як всі инші. Вона була цікавою, вона була особистістю.
- Прошу. - я відкрив пляшку та налив дівчині вино у келих.
- Ти так і не відповів на питання! - обурливо промовила пані, ковтнувши вина та зробивши тягу. Вона сиділа на підвіконні, закинувши ногу на ногу та дивилася у далечінь. Марічка навіть не звертала на мене очей, коли питала подібні речі. - І багато дівчат побувало в твоєму ліжку, опісля того, як ти прочитав їм свої вірші та зіграв на фортепіяно? - так само незворушно запитала вона. Я промовчав, адже навіть не міг нічого відповісти. Я просто заціпенів од цієї прямоти. - Можеш не відповідати, знаю, багато. Переконана, що більшість з них навіть не могли відрізнити сонет від рубаїв. І, що, подобається тобі з такими час проводити? - вона нарешті відвела погляд від зимового пейзажу за вікном та поглянула на мене.
- Ти права, абсолютна більшість жінок, що заходили до мене у гості розбиралися в літературі, не більше, ніж я в будові нашого всесвіту. - слова практично вирвалися з мене. Я не впевнений, чи підтримував би розмову, якщо був би на тверезу голову.
- Ти не відповідаєш на всі мої питання. Так чи подобається тобі проводити з ними час? І чи згадуєш ти про них, коли вони полишають твою квартиру? - продовжила Марічка.
- Ні, не згадую. Всі вони настільки дурні, що мені не може бути цікаво із ними проводити часу більше, ніж дванадцять годин. - несподіванно для себе я продовжив викладати те, що в мене було дійсно в голові.
- Як ти думаєш, серед твоїх гостей багато було заміжніх? Я зустрічала багато жінок, які просто марили провести вечір в компанії якихось поетів чи письменників, навіть незважаючи на те, що мали законного чоловіка.
- Я ніколи не цікавився цим питанням. - відповів я. Розмова припинилася, вона зробила ще один ковток, та повернула свою голову до вікна, докурюючи цигарку.
Раптом, дівчина розвернулася до мене обличчям, та почала розтьобувати свою сорочку. Невдовзі я побачив її прекраснії груди, та прилинув до них своїми губами. Незабаром ми вже перебралися на ліжко, та кохалися. Певно це була найкраща ніч у моєму житті. Вранці я прокинувся, проте не побачив Марічку біля себе, я відразу вскочив, побіг до Марка, він теж спав один, без своєї вечірньої супутниці. Я швидко його розбудив, та теревеничи намагався з'ясувати, куди поділися ці дівчата. Але відсутність Ганни для нього стала таким же сюрпризом, як і для мене зникнення Марічки.
Від того дня, думки про цю чорняву дівчину не полишали моєї голови. Я намагався знайти її в інституті, в якому вона навчалася, проте там повідомили, що вона була відрахована. Я шукав її містом, безнадійно намагаючись її зустріти на вулиці, проте зусилля були марні. Опісля тієї ночі, я усвідомив, наскільки є самотнім, зрозумів, наскільки мені не вистачає поруч коханої людини. Моя душа була спустошена, щоранку я прокидався та лягав із думками про Марічку. Марк продовжував приводити дівчат до мойого помешкання та всіх їх я порівнював із чорнявою королевною. Я уявляв її завжди поруч із собою, навіть тоді, коли знаходився в ліжку з иншими. Життя для мене остаточно втратило будь-які яскраві фарби, всі дні я проживав із одними й тими ж думками, про неї. Під впливом цих емоцій я за рік написав черговий роман, який, об'єктивно кажучи, став найкращим моїм твором. Після його видання, я набув ще більшої популярності, зі мною частіше почали вітатися незнайомі люди на вулиці, мене почали запрошувати на різноманітні літературні обговорення в якості критика. Минуло вже два роки з моменту моєї зустрічі із Марічкою. Мене було запрошено на черговий літературний вечір, я сидів у залі та не підіймаючи своїх очей на сцену, робив якісь свої нотатки, лише краєм вуха слухаючи поетів-початківців. Але раптом я почув знайомий голос. Мене відразу почало трусити, ноги наче віднялися, я підвів очі та побачив її. Марічка, така сама чорна, така сама вродлива, така сама, як тоді, два роки тому, у нашу найкращу та одночасно єдину зустріч, зі сцени читала просто неперевершений вірш. Вона продекламувала кілька своїх творів, і опісля кожного зала вибухала оплесками. Її вірші дійсно були височенного рівня, кожен переповнений щирими почуттями кохання. Відразу, як вона пішла зі сцени, я скочив зі свого місця та побіг за нею. Я одразу накинувся на неї з обіймами, та тепло поцілував її в губи, на що вона відповіла мені взаємністю.
- Я знала, що ти тут будеш. Чесно кажучи, тому не дуже хотіла йти, але це була моя чиєдина нагода виступити перед такою кількістю авторитетних письменників й критиків. Я не могла її пропустити. - промовила дівчина.
- Чому?! Чому ти пішла тоді?! Чому не попрощалася?! Я думаю за тебе щодня, я шукав тебе усюди, я хочу, я хочу бути із тобою, я кохаю тебе. - несамовито швидко промовляв я до дівчини, не припиняючи її цілувати.
- Я мала піти, любий, я мала. В той вечір ти був настільки самовпевнений, що навіть не побачив найважливішого. Ти навіть не побачив кільця на моєму пальці. Я давно слідкувала за твоїми творами та мріяла познайомитися з тобою наживо, але ще й тоді я вже була заміжня. - у мене підкосилися ноги. Я кинув погляд на її праву руку — там дійсно було кільце не безименному пальці. Моя душа одразу наче впала крізь землю. Вона й так була спустошеною, але ця новина мене добила.
- Я й зараз слідкую за всіма твоїми творами, і вітаю тебе з успішним романом! Та й вірші в тебе нарешті стали щирими! - продовжила холодно, але з теплими очима казати Марічка.
- Вони всі, всі мої вірші, всі мої розповіді були присвячені тобі! Врешті, те саме й стосується роману. Марічко, йдемо зі мною, йдемо, зараз же ж! - я схопив її за руку, - поїхали, кидай все, будемо разом удвох, я кохаю тебе! - продовжував я.
- Я теж тебе кохаю. Я перечитую десятків разів твої твори, уявляючи твої почуття, уявляючи тебе. Всі мої вірші теж присвячені тобі...
- Ну то що ж нам заважає бути разом?! - я перебив та почав тягнути її руку, намагаючись піти на вихід.
- Я одружена, любий, одружена. І чоловік мене кохає понад усе. - вона забрала свою руку, - Прошу, не шукай мене. Ми не можемо бути разом.
- Але ж ти не кохаєш його! - я почав заперечувати.
- Так иноді стається в нашому житті. А тепер, прошу, мені треба йти. Він чекає мене в залі. - я намагався її зупинити, проте вона пішла, а я так і залишився стояти на тому самому місці, спостерігаючи за тим, як уходить моє кохання.
Минули роки, я продовжував писати свої твори, та почав уважно слідкувати за творчістю Марічки. Вона вже видала кілька збірок своїх прегарних, сповнених чуттями віршів, що всі були присвячені мені, рівно як і мої твори їй. Ми це знали, і таким чином спілкувалися між собою. Ми листувалися із нею, ділилися почуттями у своїх творіннях, які публікували у журналах та газетах. Я одружився на гарній добрій дівчині, хоч і не кохав її. Мені просто з нею було комфортно. Олеся була переконана, що саме вона є моєю музою, робила для мене усе, здувала з мене пилинки, але все-одно, лягаючи спати, я уявляю поруч із собою Марічку.
Проте незабаром дещо сталося. Якось вдень я зайшов до видавництва, принісши свої нові рукописи, я почув, що група письменників обговорювала смерть молодої поетеси від туберкульозу. Раптом в цій розмові я почув ім'я моєї коханої. В той момент, для мене зникло все. Раніше світ для мене був просто тьмяним, але тепер став абсолютно порожнім. Не існувало більше нічого та нікого. Кажучи свої дружині, що йду погуляти, подихати повітрям, я щодня приходив до неї на кладовище. Я читав їй свої новії вірші, що стали похмурими та холодними, але вони повністю відображали стан моєї душі. Я усвідомив, що життя для мене втратило будь-який сенс, якщо раніше я ще жив її творчістю, жив її коханням, яке вона проявляла у своїй поезії, проте тепер жодного бажання знаходитися на цій землі в мене уже не було. Я знову почав щодня пити, почав визвірятися на Олесі, я не міг цього зупинити, хоч і розумів, що дружина для мене робить більше, ніж будь-яка инша для свого чоловіка. Але й пояснювати їй що відбувається, я теж не хотів. А відбувалася моя смерть. Душа помирала повільно та дуже боляче, а за ним в'януло й тіло. Я не міг їсти, навіть не вбачав у цьому сенсу. Сил було все менше й менше, Якщо ще рік тому я примушував себе жити, через те, що мені здавалося, що то було треба, то тепер я не знаходив у голові жодної причини, через яку я мав ще залишатися у цьому світі. І в однім із таких вечорів, я прийняв остаточне рішення знову почати шукати зустрічі зі своєю коханою, але тепер же ж в иншому, неземному світі.
ID:
632036
Рубрика: Проза
дата надходження: 28.12.2015 14:18:38
© дата внесення змiн: 28.12.2015 14:21:03
автор: pippouzver
Вкажіть причину вашої скарги
|
