Нічого не сталося з того, що статися б мало.
Ми просто гуляли вечірньо-зимовим містом,
Губилися між узвозів, фоткали дворики та мурали,
Гадали, на скільки ж мільярдів нас обікрали...
Словом, насолоджувалися приємним (своїм) товариством.
Жалілись на грудень, який ніяк не приносив снігу,
Читали Шекспіра на зруйнованому велотреці,
Ми відчували свободу нестримного бігу,
Раділи кожному звукові, кожному збігу
І навіть у стрьомних провулках були у безпеці.
Якжетебенелюбити, Києве мій незримий!
Як жити без поцілунків на Володимирській гірці?
Ти збуджуєш у мені найбільш барокові пориви
І ллється поезія (інколи навіть без рими).
Я вічно вертаюсь до тебе, вірний Північній зірці.
Любове моя, що нині тримаю тебе за руку,
Вальсуймо на площах, бульварах та у підземці!
Хай набережна зберігає силу нашого поцілунку
І з’єднані теплі долоні - єдину в житті запоруку
Того, що краса та мистецтво до нас повернеться.
І поки ти тут, у Києві, не у французькій Тулузі,
Я обійму тебе ніжно, як обіймають знайоме місто.
Якщо не заради обіймів, то нащо потрібні друзі?
Летіти дорогою Київ-Чоп по зустрічній смузі
В автівці, де завжди натхненно і тепло, хоча і тісно.
P.S. Радість відкриття нових локацій у місті обов'язково слід розділяти з людиною, в якій також є запал першовідкривача.
