Стоять он верби понад водоплином,
Полощуть коси у швидкій воді
Та тужать з дівкою, котру козак покинув,
Розрадить хочуть у важкій біді.
Не плач, дівчино, зоре ясноока,
Не край серденько на дрібні шматки.
Поглянь як місяць дивиться закохано
І лиш для тебе мерехтять зірки.
Відчуй, як вітерець тебе ласкає
Та сушить личенько, замочене від сліз,
А річка хвилею як ніжки обіймає,
Як гомонить з тобою чорний верболіз.
Всміхнися радісно, гони із серця журу.
У нім любов, не ненависть плекай
Та зморшку забери з чола похмуру.
Живи ж бо радісно і весело кохай.
