У моїй душі занадто сильно віє вітер. Але мені подобається.
Чому? Бо це освіжає.
Забившись у міцну шкаралупу, вітер досягає до самих віддалених куточків моєї душі. Він терплячими, боязкими продувами проникає до замкнутої на всі замки свідомості, потроху повертаючи мене до життя.
Я люблю вітер.
Я люблю Його ніжну, а часом й пронизливу прохолоду.
Він дарує мені почуття свободи.
Я люблю Його за те, що я можу легковажно, але надійно довірити Йому свої думки. Те, що я не можу розповісти нікому, я відкриваю Йому. Саме тому, Він так глибоко засів у мені. Я відчуваю Його кожною клітиною свого тіла і це приносить мені почуття надійності.
Розмовляючи з вітром, я позбавляюсь від усіх своїх тривог, адже Він виносить їх кудись далеко. Він виносить їх туди, звідки Вони більше не знайдуть дороги назад. Вони більш не повернуться до мене. Вони вже загубились, розчинились у просторі...зникли.
Як спокійно.
Після довірених тривог, я ввіряю Йому свої мрії. Він донесе їх тому, хто може їх здійснити. Або туди, де вони дійсно потрібні. Він занесе їх далеко, аж до небес...а потім поверне мені знов.
Мені подобається відчувати вітер у собі.
Мені подобається...жити.
