Ти знаєш, я не знаю що сказати.
Мабуть уперше, за усі роки.
Хоча брешу, це другий раз – мав знати.
І звісно ж знаю за які гріхи.
Ти кажеш, що невороття настало,
А я тобі кажу: не поспішай…
І на душі так зимно, сумно стало,
Мов ясний день пішов за небокрай…
«Неначе із зими - одразу в осінь»…
- Тут ти права, ті самі відчуття.
Та я не знаю, віриш?! Я не знаю й досі!
Яке воно, оте моє життя!
Ти кажеш, що я ще не став дорослим.
І тут, напевно, знову ти права.
«Неначе із зими - одразу в осінь»…
- Цей вислів, твій, мене не відпуска…
Ти думаєш, що зовсім я бездушний,
Не бачу я, нічого навкруги?
Повір рідненька рве на шмаття душу,
Твій погляд, замість тебе говорив.
І в погляді, не було тім спасіння,
Як не було в початку вороття.
За посміхом ховалося невміння,
Сказати свої справжні почуття…