А ти приходила некликана,
Поміж нагальних справ мостилася...
Душа була ще без\язикою,
Допоки Муза не з\явилася.
Ця тінь примарливо-просвітлена,
Жагою юності покликана.
Спліталися у зав\язь літери,
Коли себе хотілось виплакать.
І понад буднями сіренькими,
О, як мені тоді літалося:
Здавались прикрощі дрібненькими,
А будні - святами здавалися.
Такими веселково-чистими,
Ясними барвами прозорими
Ти Світ мені зуміла висвітить,
Словами душу розпросторити...
О, як тебе чекалось, подруго,
Коли кволіло серце раною:
Ти ж несподівано приходила
В хітоні ночі срібнотканому...
Між прохолодних трав зарошених,
Із оберемком квітів ніжності -
Це ти Слова мені приносила,
Поезіє, Твоя Величносте...
Слова оті, прості у щирості,
Душевні й теплі, не заковані -
Лише Закону Справедливості
Мої слова завжди підкорені.
Ти все блукаєш Світом зоряним,
Поетів віднаходиш - Вічності...
Вдихай натхнення в душі стомлені,
Поезіє, Твоя Величносте...
-
Кожне Слово вірша я відчула Душею, бо це щира сповідь Серця, яке чує Голос Бога, записує віршовані рядкі і дарує їх людям.У мене теж є такі вірші-сповіді, бо я почала писати у 50 років, навіть і не очікувала такого Дарунка.
Світлана Імашева відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00