Осінь..розкидала себе між вереснем і листопадом..принесла розпач..безнадію. Кажуть, що щасливим можна бути в будь-яку пору року..Хм..можливо. Але коли холодно в душі, то не зігріє ні плед, ні чашка зеленого чаю з жасмином..
Осінь не приносить нічого, окрім розстріляних надій, омертвілих мрій і затяжних депресій..
Пожовкле листя, люди з парасольками кудись невтомо спішать, кішка перебігла дорогу..цікаво спостерігати.Вона сиділа на підвіконні, обгорнувшись улюбленим блакитним пледом,пила улюблений чай..зелений з жасмином..слухала Один в каноє-Коти..її улюблена пісня коли приходить поганий настрій..і спостерігала за вулицею. Вона не мріяла..вона давно вже розучилася..давно вже зрозуміла, що не варто, оскільки мрії так і залишаються мріями. Вона просто думала..думала про те,коли настане той час, що вона зможе запхнути всі заспокійливі,які все рівно не допомагали їй, куди подальше і відчути себе щасливою.. Їй завжди казали, що вона надто наївна, що вірить даремно в чудо, що вірить словам, що бачить в людях те добро, яке вони самі в собі не бачать.. Та тепер вона зняли свої рожеві окуляри і розбила їх вщент..і зависла..застрягла у своєму світі.. у світі невагомості..у світі розкиданих пазлів і розтерзаних мрій. Вона більше не вірить.. Не вірить словам. Вона з них сміється, сміється так, що аж сльози виступають. Кожне слово для неї було занадто солодким, наче кориця з медом, аж приторно.. Вона хотіла дій..навіть незначних, але таких, щоб показували те. що вона потрібна..
В середині щось робилось. Робилось таке, що аж душило її зсередини.. але вона не плакала.. можливо тому ,що не було аж на стільки боляче, а можливо тому, що почало кам'яніти серце.. Вона ставала цинічною..Набралася злості..була лютою на ввесь світ..В її душі зібралося надто багато жовчі і вона не розуміла звідки. Стільки жовчі, що вона могла вколоти людину одним лиш поглядом.
Вона не знала що їй робити далі.. лише продовжувала спостерігати.. вулиця.. люди одягнуті в маски, при чому кожен в іншу..вона засміялася..