На втомленому від денної метушні причалі, сиділа звісивши ноги донизу засмучена Нереїда. Напівпрозорий червоний кусень тканини ледь прикривав її мерехтливу бронзову шкіру, а вітер роздував неслухняні темні локони. Вона опустилася на лікті, закинула голову назад. Підставивши під золоте проміння вечірнього сонце свої округлі груди, повільно вдихала насичене йодом повітря.
Повз неї зрідка проходили закохані пари, бажаючи скупатись в останніх променях сонця. Але їй було абсолютно байдуже як вона виглядає саме в цю хвилину, адже люди все рівно ніколи її не помічали. Вона закрила очі і прислухалася: вітер тихо наспівував свою шалено-інтригуючу пісню, десь в далині кричала невдоволена чайка, а море... яку ж чарівну музику виконувало море.. Краса цієї музики, бездоганне поєднання між собою всіх її нот та акордів, могло зрівнятися лише з бездоганністю усмішки Мони Лізи. На дні у своєму замку Нереїда ніколи не чула цієї божественної симфонії. Вона замислилась над тим, яке ж нікчемне в неї життя... вона не чує пісні моря, хоч і живе в ньому. Вона заздрила людям. Любила їх до нестями, але й ненавиділа їх з такою ж силою. А ще більше її зачаровували і дратували оті закохані парочки. Вона завжди була такою самотньою.. У своєму замку вона кожного дня була в оточені Химер та Горгон. Можливо причиною її самотності було те, що вона за багато чого розуміла та аналізувала. Якби вона закривала очі на деякі речі, то й жилося би легше, але це не про неї, вона бачила все. Бачила маски, показові виступи, де гримери вперто приховували всі емоції під товстим шаром флуоресцентних фарб.
"Нехай котяться до дідька всі ти Химери разом із своїми холодними фарфоровими масками!"-подумала Нереїда. Ні з ким воювати вона не збиралася і завойовувати чиюсь повагу тим більше. Вона так сильно втомилася.. від того, що постійно знаходилася в чиїсь тіні, від того, що готова була допомогти всьому світу, а допомоги від кого-небудь так і не дочекалася, втомилася від пустих обіцянок, беззмістовних слів..втомилася до останньої краплі, але зібравши всі свої образи, всю свою біль в одну кучу, змогла викинути її як непотрібне сміття.
Нереїда посміхнулася і, насолоджуючись останнім вечірнім теплом, поринула у божественну симфонію моря.
Вечірня прохолода нагадала їй що настав вже час іти. Зробивши глибокий вдих, вона без роздумів пірнула у свій морський світ, світ прекрасних перлів та рябих коралів, світ підступних Химер та Горгон, від холодного погляду яких аж серце кам'яніє. Та цього разу вона не переймалася, бо була впевнена,що скоро її життя різко зміниться.
