сутеніло. вечір хмара підганяла.
“є розмова...”, – спантеличив твій дзвінок,
і невдовзі у дверях моїх стояла
трохи змокла несподіванка. ще крок.
“так, чи ні?”, – твоє питання риторичне.
за вікном шепоче дощ, гримить гроза.
помічаєш – щось у цьому гіпнотичне,
коли пальці переплутались в косах,
коли очі у очах таке вбачали,
що й не вимовиш – перехопило дух.
лиш вуста все більше ближчими ставали.
не спинить ніщо вже цей солодкий рух.
і питання риторичне, мимоволі,
ніби зірваний листок календаря,
вниз ковзнуло твоїм платтячком поволі.
відлік ночі дала першая зоря.
