«Арарат»… Чотири зірки… Для сільського бару капець, яке крутеляче пійло. Тому його й не продають в сільському барі. Не продають, бо ніхто й не купить. Не тому, що дорого, тобто, не тільки тому. Нерентабельно! В селі «по-барабану», чим накачуватись. Що «Арарат», що «Палений» «Блек Джек» по 68 гривень за пляшку, що «бодяжний» спирт. Мій «Арарат», як і «Лакі страйк», який я курю, та який не продається в жодному із п’яти сільських магазинів, для тубільців не що інше, як «колотіння понтів». А для мене? Я сміюсь подумки, а в реалі криво посміхаюсь. Крива презирливо-нахабна посмішка, до якої всі знайомі давно звикли. Насправді вона не має на увазі презирство і нахабство, просто якось так виходить… мимоволі. Якщо вже вбивати себе, то чимось більш- менш пристойним, а не «паленою» горілкою та синіми «Прилуками».
«Арарат», чотири зірки, я приніс його із собою. Чисто теоретично в бар заборонено приносити і розпивати спиртне, потрібно купувати тут, але… Але в нас все працює лише «чисто теоретично».
Падаю на стілець біля стійки…
- Наташ, дай склянку і кави зроби…
- Тобі, як завжди, лате?- з усмішкою запитує барменша.
- Так, мені як завжди, - усміхаюсь у відповідь.
Ми обоє знаємо, що ніякого лате мені ніхто не зробить, через причину його відсутності у цьому гадюшнику і максимум, на що я можу розраховувати – розчинний «Якобс» або «Нескафе». Ну, ще можна взяти «Чорну карту», але це – той самий розчинний порошок з тієї ж банки, що і «Якобс».
- Склянку дай. І… Лимон покриши, будь-ласка… - ставлю на стійку свій «Арарат». Я знаю, що правильно казати «поріж», але, за звичкою, коверкаю фрази. Дурна звичка, та яка вже є. У всіх чимало дурних звичок.
- Хреново? – барменша киває на коньяк. Вона знає, що я десять років не пив, але ні здивування в погляді, ні співчуття. Люблю таких людей. В душу не лізуть, лишнього не запитують. От і вона така. Захочу – сам скажу, та знає, що не захочу.
Наталка – симпатична блондинка, із зачіскою «а ля Мерилін Монро» та ще й із родимкою над губою. Мені приписують «стосунки» з нею, хоча насправді, крім коротких розмов «про те та про се», нічого ніколи й не було. Та я нікому нічого не пояснюю. А навіщо? Нехай думають, що хочуть,
Мені завжди все одно, хто і що про мене думає… А мені не подобаються блондинки. Не мій тип…
- Будеш? – киваю на пляшку. Зазвичай п’ю сам, але, чому б і не пригостити знайому? На роботі пити не можна, та у нас все – «чисто теоретично».
- Давай… Трішки…
Терпке тепло розливається в грудях, за кілька секунд досягає кінчиків пальців. В роті – присмак дуба і якихось трав. Біс його зна, на чому той коньяк настоюється… Я, взагалі-то, не фанат спиртного, то воно, швидше, любить мене… Тому ми й розлучились із ним багато років тому. Ненав’язливо так. Без скандалів та особливих «напрягів» розлучились. А сьогодні от…зійшлись. З доброї волі та взаємної згоди. Хоча… Випивка – вона, як дешева хвойда. Завжди і на все згодна, лише плати.
Кидаю поглядом по залу – за столиком в кутку сидить Коля-фельдшер. Коля… Об’єкт постійних та незлих жартів. Колись, коли Коля ще справді був фельдшером, він розповідав тупі анекдоти, коли був напідпитку, то розмовляв завжди чомусь пошепки і нерозбірливо. Коли Коля був фельдшером… А потім Колю мобілізували. Коля воював, дружина зраджувала із сусідом. Тепер не зраджує… Та до самісінької дупи Колі ку..ва- дружина і га..дон-сусід, до самісінької дупи пільги і орден «За мужність»! Бо йому снайпер під Слов’янськом розтрощив суглоб і тепер в Колі немає лівої руки! Він більше не розповідає тупих анекдотів, нікому нічого не розповідає пошепки. Він щодня сидить в цьому гадюшнику з пляшкою горілки… Мовчки сидить… П’є і курить… Потім мовчки встає і йде. Реабілітація… Щоденна пляшка дешевої горілки – ось його реабілітація… Про Колю забули. Вчепили на груди бляшанку і забули. Чиїсь м’які та пухкі, мов у баби, руки… А в Колі нема руки… Ні пухкої ні шкарубкої.
Руки… Я розглядаю свої долоні, надто витончені для селянина і, надто грубі, як на інтелігента. Ні те, ні се… Невеликі долоні з короткими міцними пальцями – батьків спадок. Шрами, порізи, розбиті суглобові сумки. Усміхаюсь – явно не метросексуал…
- Нехтування правилами безпеки не робить нас привабливішими… - філософствую вголос.
- Ти про що? – барменша здивовано зводить брови.
- А… Так… Думки вголос.
- Знову філософствуєш? Скажи-но щось латиною.
- Подобається? Lingua Latina non penis canina.
- А я пам’ятаю, як ти останній раз «гуляв»… - барменша різко змінює тему.
- Справді? Ти ж тоді ще не працювала, давно ж було…
- Та… Так… Зайшла випадково… А ти – на столі. Очі дикі… Кричиш щось… Когось там до влади…На штурм!
- Умгу… Було… УНСО – до штурму, УНА – до влади!
- А що воно таке, те УНСО?
- Та… Неважливо… Неактуально вже… - мені зовсім не хочеться вдаватись до пояснень давніх гасел і давніх вчинків.
Дзвонить телефон. Ай! Зачекають… Не хочу… Драйвова пісня рінгтона обривається напівслові… Цікаво, хто ж телефонував? А-а-а… Бабай… Друг… Юності… Передзвоню потім. Що там в нього?
Я кликав його колись… Революцію робити… А він називав мене дурником, кричав, що відвоював своє, що в нього сім’я, стабільний дохід і йому все одно, хто при владі… А я то думав… Вештаючись у 90-х без роботи, Бабай завербувався найманцем до Боснії… Чим там займався особливо не розповідав та ніхто особливо й не розпитував. Заробив… Два поранення і на квартиру в Бердичеві.
А в березні, після анексії Криму Бабай чомусь «забув», що в нього родина, стабільний дохід… Пішов до військкомату і за кілька днів був у своєму «рідному» Кіровоградському полку спецпризначення… Луганський аеропорт, власна сеча замість води, зради, відступи, здачі… А тепер на ньому – умовний термін, бо він – « дезертир і мародер». Бо він вижив, а не здох… Там… Бо зайшов у чиєсь подвір’я і взяв чиюсь машину… Щоб вижити, щоб не здохнути…
Тепер він – злочинець… А Валя-волонтерка – герой… Не мала ні кола, ні двора… Стала волонтеркою… Тепер має… Кіл і двір… Наторгувала «гуманітаркою» в Краматорську… На все… І на путівки до Єгипту для всієї родини. Тепер тут торгує… Холодильниками, телевізорами… І все – б/в… Все – звідти… Звідти, де Бабай «мародерствував»… Валя, мабуть, теж, щоб «не здохнути»…
А Юру Хорта «посадили»… За порваний портрет імператора… І Вітамінку…
За думками та розмовами пляшка спорожніла…
П’ята година… Години за дві-три малолітки почнуть підтягуватись. Теоретично їм не можна, але то лише теоретично. Не хочу, щоб мене бачили тут… Напідпитку…
- Наташ! «Немирівська з перцем» є?
- Так.
- Палена?
- Сам знаєш.
- Добре… Наливай. І бутерів зроби. Тільки сир не клади, я не люблю, ти ж знаєш.
- Впевнений?
- Так.
- Запити?
- Соку… Яблучного.
Задрало все… Як мене все задрало… Та пох… Я в Польщу «звалюю»… А, може, то я лише кажу всім, що в Польщу?
Я усміхаюсь. Цього разу – весело.
ID:
667527
Рубрика: Проза
дата надходження: 22.05.2016 03:02:07
© дата внесення змiн: 22.05.2016 03:02:07
автор: посполитий
Вкажіть причину вашої скарги
|
хоч фільм знімай...
