Спека неймовірна… Сонце в зеніті. Самотні краплі поту скочуються з чола, прокладаючи стежки на запилюженому обличчі. Спину ломить, руки «гудуть», на долонях – пухирі, наповнені сукровицею. Я сиджу на краю глибокої ями, звісивши ноги прямо в неї. Ногам прохолодно і приємно. Я споглядаю плід своєї праці – Яму. Саме так, з великої літери – Яма. Це не тому, що вона велика і глибока. Це тому, що вона…
Кажуть, що кожен чоловік за життя має посадити дерево, збудувати дім і народити сина. Жили, саджали, народжували, будували… А я копав Яму. Натхненно копав, з придихом, з «вогником». Їв, пив, спав, трахався, спорожнявся, як будь-який живий організм. Писав і говорив мало кому зрозумілі речі. Ні… Не так… Розуміли, але кожен по-своєму, щось бачили в тому, та не те, не той сенс, що я вкладав. Крутили пальцями біля скроні, сміялися, співчували, жаліли… Не те, все не те…
Я робив усе це і, тим часом, копав яму… Яму з великої літери. Це – моя Яма, моя могила…
