Одного весняного світанку на дах будинку упали дві краплі. Велика і маленька, зовсім ще маленька. Світла, як сонячний ранок, ясноока, з ніжним голосочком.
-Ой! – від несподіванки скрикнула Крапелька, коли її тендітні ніжки торкнулися верхівки даху.
-Не бійся,- заспокоїла її Крапля. – Зараз ти скотишся до краю, впадеш на землю й станеш частиною калюжі. А потім… - Крапля не встигла сказати, що буде потім, бо полетіла донизу.
Через якусь хвилю Крапелька почула легенький ніжний дзвін – то велика Крапля впала у дощову калюжу.
Вночі містом пройшов дощ і лишив на землі чарівно-сині сліди, у які зеленими листочками задивлялися дерева.
Навколо розливалися п‘янкі пахощі бузку та ще чогось дивовижно – незвичайного, й Крапелька збуджено затремтіла. Згадала, як старша подруга повчала, що одразу треба летіти до землі і ніде не затримуватися. Інакше сонечко першими ж променями зіп‘є її. І тоді вона не зможе відчути радощів життя. А Крапельці хотілося пізнати світ у всій його дивовижності.
Сонечко ще не зійшло, а з-за обрію вже легкою ходою ступав ранок.
Крапелька ледь стояла на тремтячих ніжках і не бачила – як жаль! – але чула, що день, який народжувався, був зітканий з пташиного барвистого весело-голосся. Він був сповнений такої чарівності і співучості, що Крапелька забула про своє призначення впасти на землю і віддати їй свою силу.
-Ой! – засоромилася Крапелька. – Яка ж у мене сила? Це земля дає мені свою силу. А що я можу їй віддати? – засмутилася. – Чим я звеселю її? Хай ліпше сонечко мене зіп‘є…
Раптом вона почула сміх, схожий на передзвін срібних дзвіночків. Хутенько скотилася до самого краєчку даху. І завмерла від подиву. На ганочку стояла маленька дівчинка й, піднявши догори голівку, ясними оченятами дивилася на Крапельку.
Одночасно два створіннячка захоплено скрикнули.
-Яка чудова голуба крапелька! – сплеснула в долоні дівчинка.
-Яка гарненька голубоока дівчинка! Своїми оченятами вона ввібрала колір всього неба! – засміялася Крапелька.
-Крапелько, впади у мої долоньки! – пристрасно заблагало дівчатко. -Ти дуже хороша.
Крапелька не вагаючись, стрибнула, ледь чутним дзвіночком торкнулася теплих долоньок дівчинки.
-Мамусю, поглянь яке диво!
А «диво», скільки мало сил, відштовхнулося від долоньок і полетіло до землі.
І… О! Сталося справжнє диво!
Земля враз заголубіла, ніби на неї із неба упав дорогоцінний камінчик, а не маленька дощова краплинка, яка своєю появою ощасливила і звеселила світ.
