коли прокидаються тіні забутих утрат,
і сонце свій хід повертає до пекла ... в долоні...
стискається серце від болю в обіймах лещат
гіркої покути. ми здали свої бастіони
за безцінь. так, наче ніколи нікому ніхто
нічого не винен - звичайна стилістика ночі.
де-юре, мов птахи. де-факто, розбите авто.
і луснула тиша - у спину беззвучно регоче.
чого тобі? колами знову ідеш по мені,
немов по воді, доки світ мій не схопиться криком.
нікому ніхто... то чому ж так гойдає в човні,
відколи цей спомин про нас у минуле покликав?
Когда просыпаются тени забытых утрат
и солнечный ход возвращается адом в ладони,
сжимается сердце от боли в объятьях расплат
рабов покаянья. Мы сдали свои бастионы
задаром. Так, словно совсем никому и никто
нисколько не должен, простая риторика ночи.
Де юре, как птицы де факто - руины авто
и лопнула тишь, и вдогонку беззвучно хохочет.
Чего тебе? Ходишь косыми кругами по мне.
Как всплеск, пока мир мой повторно не выхвачен криком.
Никто, никому… Почему так качает в челне!?
С каких это пор наше прошлое может окликнуть?
Олена Вишневська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Браво, Олено! Але чому так мало творів?
Підозрюю, у Вашому доробку є ще....
Олена Вишневська відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Підозрюєте чи підказує інтуїція?))) Все вірно, і тут вони були, але часом таке буває, наче розумієш, що маєш йти далі і розпочинаєш все з нового листа
Спасибі на доброму слові!