Гладіолус був найчарівнішою і найпрекраснішою квіткою од усіх квітів, що росли у садку.
Високий та стрункий, він пишався своєю незрівнянною вродою - зеленим мечоподібним листям і золотаво-червоними, мов полум"я сонця на заході, диво-квітками, які обліпили його стебло. І так величався собою, що не помічав інших квітів, хоча, правди не сховаєш, жодного такого красеня у саду не було.
Коли хто-небудь звертався до нього пестливо-ніжно, називаючи його Косариком,
дуже гнівався і гордо відмовляв:
- Я - Гладіолус! Я - найкращий! Ніхто з вас не вартий моєї жодної квіточки!
Усі враз замовкали: їм бракувало слів сказати щось усупереч. А простенька біленька Ромашка з маленьким жовтим сонечком в осередку, яка росла біля величавого Гладіолуса, сором"язливо схиливши голівку, лишень слухала, як мрійливо шепотіли квіти; про щось неподалік безтурботно жебонів малий Потічок; вищебечували дзвінкоголосі пташечки. А також прислуховувалася до мудрих порад Великого Гарячого Сонця, що своїми ніжними променями пестило кожну квіточку, не минало жодної травинки, пташечки, деревинки, даючи кожному силу росту й показуючи, що для нього усі живі Створіння на Землі рівноцінні.
Та чванливий Гладіолус не чув доброї науки, котрої навчало вічно шляхетне Сонце. Він дратівливо прискіпувався до Ромашки:
- Чому ти ростеш побіля мене, царської величі квітки? Як ти посміла своєю простотою та незугарністю споганити усе довкілля? Ти остогидла мені, осоружнаб невірна квітко!
Ромашечка покірно зіщулювалася і майже розстеляла свої розгалужені стебельця по землі, бо почувалася винною, й заледве не плакала. Якби вона могла відійти хоча б на невеличку віддаль од пихатого Косарика, то б залюбки одступила...
Та, на превеликий жаль, цього не можна було зробити.
Аж ось одної днини усе враз змінилося. Несподівано насунули темні грозові хмари, звідкись налетів шалений буревій. Й таке здійнялося престрашенне бурхало-гупкало! І дощ линув, немов з відра! Сліпучо-білі Блискавиці й собі несамовито різали, сікли, розтинали на шматки Небо. Знялася жахлива Буря!
Пташечки, комашечки й мурашечки кинулися в пошуках укриття. Квіти ж не мали змоги десь заховатися, втекти від негоди.
Гладіолус одразу впав у відчай, заволав од скрути, залементував.
Розгніваний вітрюган тут же похилив долу ослаблу від перестраху квітку, і вона з хрустом зломилася. І впала...
- Ой, Косарику! - болісно скрикнула Ромашка й потягнулася мокрими стебельцями підхопити Гладіолус.
Та чим вона могла йому зарадити? Адже сама була така маленька і лютий Вітрище безжалісно шматував її тендітне, ніжне тіло. І дощ боляче шмагав батогами зливи...
Бідолашна, вона великим зусиллям волі терпіла невимовний біль та стійко протистояла лихому буревію, плекаючи надію, що це страхіття має ось-ось минутися.
І дійсно, невдовзі прилетів інший Вітер- легкий, бадьорий, веселий і життєдайний - розігнав грізні хмари, очистив Небо.
Знову засяяло любе Сонечко, обігріло землю, обніжило та обцілувало трави, квіти, кожен листочок на деревах.
Підняло й Ромашечку. Проста квіточка радісно розправила білі пелюстки, засвітилася щастям, чистотою і привабливістю.
Зі своїх криївок повилітали пташки, вилізли комашки-мурашки.
- Такий був гарний Гладіолус, - співчутливо зашелестіли на деревах листочки.
- Пишний, яскраво-червоний, - зажалкували квіти, похитуючи голівками.
- Найпрекрасніший! Царської величі квітка, - защебетали сумно пташечки.
- Шкода...шкода...шкода... - ледь чутно, жалісно просюрчали у траві дрібні комашечки-мурашечки.
- Чарівний мій Косарику, - жалібно схлипнула Ромашка, - шкода, що зломився. Я сумуватиму за тобою...
ID:
672148
Рубрика: Проза
дата надходження: 14.06.2016 02:17:43
© дата внесення змiн: 20.06.2016 20:16:17
автор: Красуля
Вкажіть причину вашої скарги
|