А дощ перекочувався (зібгавши свої невидимі ноги та зануривши їх під обвислий живіт сірого неба) з прозорих лісів на сонні поля, з уже дзвінких сіл на шумні міста, чомусь з теплого заходу на холодний схід. Кострубаті дерева сухими лише здавалися: їхні нутра вже захлиналися соком, якась свіжа енергія наливала силою бруньки, які ось-ось розірвуть ще заспану кору і тугими сосочками стримітимуть у вись. Першими кольоровими плямами зеленіли мініатюрні кущики чистотілу. Чорнильною цяткою бубнявіла квіточка крокусу, що вискочила з кимось загубленої цибулинки.
Повітря пахло вологою і життям.
І тільки запах горілої стерні замикав колообіг існування