Дорога моя людино! Цілий світ змінився в мені. Чи вправі я називати тебе рідним? Та ти рідний моєму серцю, як ніхто за всі мої роки. Мої роки – скільки всього зібралося в цих непримітних двох словах.
Сьогодні я отримала твій перший і надія є, що не останній лист. Твої слова заставили моє серце битись, прокинулась, відчути, вдихнути твого слова, твого чесного повітря. Повірити в себе. Повірити в нас.
Нас, неймовірно звучить. Як хочеться вірити в твої почуття і насолоджуватися твоєю любов’ю, горіти сильним полум’ям так, як цього бажає моє серце. Та оздоблення твоєї душі нагадує мені кришталь, який я не вправі взяти в свої чорні від бруду руки.
Твоє життя і ти сам здаєшся мені таким чистим і праведним, що душа моя тремтить і жахається. Що як ідеальність твоя призначена для іншого, чистого, тобі подібного ангела? А сонце твоє, яке ти побачив в мені одного разу тільки відблиск твого справжнього…
Чи можу я вірити собі? Цьому спонтанному почуттю, в мені, що викликав твій голос? Цим словам, яким я вже повірила. Я потонула в тобі, ще тоді при першій зустрічі. Я пропала при першому твоєму слові. Я предрекла себе до болю з кожним твоїм забутим про мене днем.